1. Наконец батюшка швырнул календарь на диван и погрузился в задумчивость, не предвещавшую ничего доброго.
2. Прачка Палашка, толстая и рябая девка, и кривая коровница Акулька как-то согласились в одно время кинуться матушке в ноги, винясь в преступной слабости и с плачем жалуясь на мусье, обольстившего их неопытность.
3. Батюшка у окна читал Придворный календарь, ежегодно им получаемый.
4. Матушка отыскала мой паспорт, хранившийся в ее шкатулке вместе с сорочкою
5. Я старался вообразить себе капитана Миронова, моего будущего начальника, и представлял его строгим, сердитым стариком...=прилож-разновидность опред-я.
6. С одной стороны стояли три или четыре скирда сена, полузанесенные снегом; с другой — скривившаяся мельница, с лубочными крыльями, лениво опущенными.
7. Я вошел в чистенькую комнатку, убранную по-старинному.
8. В эту минуту вошел урядник, молодой и статный казак.
Там написано, как живёт Жилин у татар(он хорошо у них жил и они даже подружилмсь). потом там написано, как Жилин хотел сбежать, но в первый раз не получилось из за Костылина, а во второй раз Жилин бежал один и у него всё получилось!
(написала безособых подробностей)
Твір "Тіні забутих предків" захопив мене надзвичайною красою зображення гуцульського побуту, органічністю злиття світу міфологічно-казкового і світу реального, нарешті, красою кохання Івана та Марічки.
<span>Казкового характеру твору надають легенди та оповіді, якими він наповнений, трохи незвичайний місцевий колорит, діалектна мова, загалом світобачення, притаманне героям, міфологічний характер сприйняття світу. </span>
<span>З самого початку твору вимальовується перед нами сівіт, наповнений міфологічними істотами, світ духотворний, чарівний і правдивий. У цьому світі знаходять для себе місце головні герої твору, саме в ньому вони можуть існувати. Ось яким був світ навколо Івана, ось як він його приймав: "Коли Іванові минуло сім років, він вже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля — одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, і коли повідав про це вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить? Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки..." Отже, Іванові світ здавався олюдненим, живим, природа являла собою для нього живу істоту. І, мені здається, це не тому, що був він якимось диваком, а тому що мав дуже чутливу до всього прекрасного душу. Іван міг зрозуміти мелодію природи, відчути правдивість і красу в людині. Саме тому він і покохав Марічку, бо душі їхні були близькі, вони однаково сприймали світ навколо себе, однаково любили музику й пісню. </span>
<span>Я думаю, письменник намагався через кохання головних героїв розкрити своє розуміння ідеального кохання, того почуття, яке може пережити тільки духовно багата людина, почуття, над яким не владні ні час, ні люди. </span>
<span>Але героям довелося зазнати страждання в розлуці, випробувавши своє почуття. Здавалося б, сила їхнього кохання переборола відстань. Іван не забув Марічку, а дівчина не зрадила коханого. Та в житті судилося інакше, бо загинула Марічка, забрала її холодна вода, вкравши у коханого, позбавивши його життя сенсу. І з того часу втратив Іван себе: "Великий жаль вхопив Івана за серце. Зразу його тягло скочити з скелі у крутіж: "На, жери і мене!" Але потому щемлячий тусок погнав його в гори, далі од річки. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму, що прийняв в себе останнє дихання Марічки. Блукав по лісі. Поміж камінням, в заломах, як ведмідь, що зализує рани, і навіть голод не міг прогнати його в село". </span>
<span>Навіть одружившись з Палагною, Іван тримав у своєму серці тільки кохання до Марічки. З дружиною жив мирно, спокійно, але без любові. Та Марічка не покинула його, відшукала серед живих, забрала із собою, щоб поєднатися там, в іншому світі, тьмяному, потойбічному, бо кохання ніколи не вмирає. В образі нявки з'явилася Іванові кохана, і він пішов за нею, нічого не лякаючись і не вагаючись. Через такий символічний елемент автор доводить, що справжнє кохання незнищенне. </span>
<span>Але мені здасться, що тема кохання не єдина в повісті. Не менш важливою є тут тема духовної краси. Адже Івана та Марічку поєднала не просто взаємна симпатія. Вони обидва мали високі душі, впевнені розуміння й відчуття прекрасного, обидва любили музику, обидва були творцями, разом складаючи пісні. І життя їхнє було багатшим, ніж життя тієї ж Палагни, цілком зануреної у дрібні клопоти та мізерні радощі мізерного життя. </span>
<span>Повість "Тіні забутих предків" Михайла Коцюбинського багато про що змушує задуматися читача. Адже в ній піднімаються такі проблеми, як проблема збереження культури предків, проблема духовності та справжнього кохання. Я вважаю, що це основоположні цінності життя, ті підвалини, на яких воно тримається. </span>
<span>Нехай наше життя вже досить далеке від того природного існування, яке вів Іван, і в ньому вже немає місця ні для чугайстра, ні для щезника, ні для нявок, і ніхто з нас у них вже не вірить, однак суть зовсім не в цьому. Чи вміємо ми берегти культуру своїх предків? Чи продовжуємо ми нести у віки нашу пісню, слово наше прекрасне? Чи не даємо буденним турботам відібрати у нас найголовніші почуття, здрібнити їх? Ось про що варто було б замислитися. Нам необхідно навчитися берегти красу навколо себе і всередині себе, навчитися бачити прекрасне, створювати прекрасне, перетворювати наше буденне життя на прекрасну казку, де немає місця злу, зате є місце справжньому коханню, поезії почуттів, пісні як вираженню наших почуттів, слову як засобу творення духовності. </span>
Либо я тебя не поняла,вот ,что нашла В лесу точно кто-то проснулся, смотрит голубыми глазами. Смоляно пахнут ели, и от множества запахов кружится голова. Первые подснежники раздвинули своими зелёными лепестками слежалый прошлогодний лист.
В эти дни тело берёз наливается сладким соком, ветви буреют и набухают почки, а из каждой царапины сочатся прозрачные слёзы.
Самый час пробуждения наступает неуловимо. Первая ива, а за ней — отведёшь невзначай глаза — весь лес стал зелёным и нежным.
Ночами темно так, что, сколько ни старайся, не разглядишь и собственных пальцев. В эти ночи в беззвёздном небе слышен свист бесчисленных крыльев.