Вот Ведь объемы учебной литературы зачастую весьма велики, и наш мозг с трудом усваивает всю нужную информацию. Или вам хотелось бы прочитать всю заинтересовавшую вас художественную литературу. На самом деле научиться читать быстро не так уж и сложно - есть несколько приемов и хитростей, которые помогут настроить мозг на быстрое чтение<span>
</span>
Стихотворение начинается с сожаления о том, что рассказчик не успел узнать имя главного героя повествования – местного мальчишки лет 10-12 из числа тех, кого принято именовать «бедовыми». Они – заводилы в любой компании, инициаторы дворовых драк, а также верные помощники русских солдат. Один такой сорванец и подошел к советским танкистам во время боя, чтобы показать, где именно находится огневая позиция противника. «Стоит парнишка — мины, пули свищут, и только рубашонка пузырем», — именно так описывает поэт героя своего произведения.
Солдатам-танкистам не оставалось ничего иного, как взять с собой юного смельчака на броню и, руководствуясь его указаниями, зайти в тыл к противнику. В итоге, как вспоминает очевидец тех далеких событий, «эту пушку, заодно с расчетом, мы вмяли в рыхлый, жирный чернозем». Солдаты поблагодарили своего помощника и, словно взрослому, пожали ему руку. Но вот имени мальчишки никто спросить не догадался, о чем участники тех событий искренне сожалеют. «Из тысяч лиц узнал бы я мальчишку», — отмечает танкист, которому, по сути, этот сорванец спас жизнь. Однако солдат понимает, что таких юных героев можно было встретить в каждом городе. И именно детям войны, которые защищали свою Родину наравне со взрослыми, Твардовский посвятил это волнующее стихотворение с элементами публицистики.
Мальчик был так восхищён таким чудом природы как светлячок, что выменял его у товарища за игрушечный автомобиль. Мама мальчика была удивлена таким обменом, на что мальчик ей ответил, "что он живой и светится!"
<span>Письменник досягає цього різними художніми
знахідками. Так, в усмішці «Ох, і лікували нас він, змальовуючи бабу
Палажку, яка «значно професоріша від самого професора», її методи
лікування, виділяє композиційно в окремі частини медичну спеціалізацію
жінки, що стоїть на варті охорони здоров’я сільського населення:
хірургічні хвороби, хвороби на очах, зубний біль, жіночі хвороби.
Усмішка «Газета – дуже велике діло» має іншу особливість. Вона
починається такими рядками: «Я тут не натякатиму про те, що таке газета.
Усі знають, шо це діло дуже велике й дуже поважне. Недарма ж її
(газету) звуть шостою державою. Я тільки розкажу, як треба користуватись
газетою, щоб вона справді йшла до діла…» Такий серйозний початок
усмішки контрастує з подальшою оповіддю, власне, це доведення думки від
протилежного. Йдеться про сільського трудівника, отож, корисність газети
в його господарст стверджується детально, послідовно і теж за певними
рубриками (як і у творі «Ох, і лікували нас…»), наприклад: жнива,
молочарство, пасічництво.. Але найпотрібніша газета в справі виховання
дітей. Цим власним відкриттям гуморист щиро ділиться з читачем: «…дітей
одною’ газетою не виховаєш, треба збирати всі газети і підшивати одну до
другої, як зшиток. І от як не слухає Ванько, берете той зшиток та його
по голові:</span>
- Не слухаєш, сукин ти сину! А для чого я газету передплачую?! іТа р-р-раз! р-р-раз!І дитина після того як свята: і батька поважає, і до школи ходить, і Богу молиться…»<span>Проте у своєму щоденникові Остап Вишня занотовує:
«Все життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму!» Чи не
парадоксальні ці твердження? Ні, бо автор вишнівських усмішок підмітив
саму природу сміху, гумору, що часто виростає з контрасту, зокрема
веселого і сумного. Така й іворча натура гумориста: пильно підмічати в
житті всі негаразди, вади, болі, пропускати їх крізь своє серце, а потім
шукати дотепне, влучне слово, щоб дошкульно висміяти чи доброзичливо
покепкувати над ними. Завдання це нелегке: як же треба любити людину,
щоб, глузуючи з неї, дбати про її і всієї нації моральне здоров’я! Сам
Остап Вишня щиро зізнається: «Умираючи, кажу вам усім: ніколи не сміявся
без любові до вас усіх, до сонця, до вітру, до зеленого листу! У моєму
сміхові завжди бачив народ…» найвищий гонорар для гумориста – веселий
блиск в очах народу. У щоденнику «Думи мої, думи…» письменник міркує, що
ж є основою праці літератора, і переконливо стверджує: талант і
чесність. Чесність – значить правдивість, неможливість спекулятивних
тем, оцінок, творчості за вказівкою зверху («Чево ізволіте? Ямб? На
скільки порцій?!» – кредо прикажчика в літературі).</span>