СУЩЕСТВУЕТ МНОЖЕСТВО КНИГ И ФИЛЬМОВ О ВОЙНЕ. КАЖДЫЙ ИЗ НИХ ПО-СВОЕМУ ИНДИВИДУАЛЬНЫЙ, КАЖДЫЙ РАССКАЗЫВАЕТ ИСТОРИЮ ОПРЕДЕЛЁННЫХ ГЕРОЕВ, В ОПРЕДЕЛЁННЫХ СИТУАЦИЯХ, НО ДЕЙСТВИЯ В ОСНОВНОМ ПРОИСХОДЯТ ПРИ ОДНИХ И ТЕХ ЖЕ ОБСТОЯТЕЛЬСТВАХ - В ГОДЫ ВОЙНЫ. Я БЫ ХОТЕЛА РАССКАЗАТЬ ВАМ О ФИЛЬМЕ «А ЗОРИ ЗДЕСЬ ТИХИЕ…»
« А ЗОРИ ЗДЕСЬ ТИХИЕ…» (1792 ГОД), ФИЛЬМ СТАНИСЛАВА РОСТОЦКОГО. РЕЖИССЕР СНИМАЛ СВОЮ КАРТИНУ НА ОСНОВЕ ПОВЕСТИ БОРИСА ВАСИЛЬЕВА «А ЗОРИ ЗДЕСЬ ТИХИЕ…». КОНЕЧНО, РОСТОЦКИЙ ИСПОЛЬЗОВАЛ КАКИЕ-ТО СВОИ ХУДОЖЕСТВЕННЫЕ РЕШЕНИЯ, НО В РЕДАКТИРОВАНИИ ФИЛЬМА АВТОР ПОВЕСТИ ВСЁ ЖЕ ПРИНИМАЛ УЧАСТИЕ.
В ГЛАВНЫХ РОЛЯХ БЫЛИ ЗАДЕЙСТВОВАНЫ: МАРТЫНОВ АНДРЕЙ (ВАСКОВ), ИРИНА ШЕВЧУК (ОСЯНИНА), ОЛЬГА ОСТРОУМОВА (КОМЕЛЬНИКОВА), ИРИНА ДОЛГАНОВА (ГУРВИЧ), ЕЛЕНА ДРАПЕНКО (БРИЧКИНА), ЕКАТЕРИНА МАРКОВА (ЧЕТВЕРТАК). А В ЭПИЗОДАХ УЧАСТВОВАЛИ АКТЁРЫ БЛАГОВЕЩЕНСКОГО ДРАМАТИЧЕСКОГО ТЕАТРА.
САМ СТАНИСЛАВ РОСТОЦКИЙ БЫЛ ФРОНТОВИКОМ, УЧАСТВОВАЛ В ВОВ. И ПОВЕСТЬ БОРИСА ВАСИЛЬЕВА «А ЗОРИ ЗДЕСЬ ТИХИЕ…» ОН РЕШИЛ ЭКРАНИЗИРОВАТЬ СО СВЕТЛОЙ ПЕЧАЛЬЮ О СВОЁМ ПОКОЛЕНИИ – УНЕСЕННОЙ ВОЙНОЙ, «НЕ ДОБИВШИМ», НЕПРОЖИВШИМ ЕМУ НАЗНАЧЕННЫЙ СРОК. О НЕСВЕРШИВШИМСЯ, НЕВОЗМЕСТИМОМ И УТРАЧЕННОМ.
«А ЗОРИ ЗДЕСЬ ТИХИЕ…» - ЯВЛЯЕТСЯ ОСОБОЙ КАРТИНОЙ. ЗДЕСЬ ПОКАЗАНО О ЖЕНЩИНАХ НА ВОЙНЕ, НО ПОКАЗАНО БЕЗ ИЗЛИШНЕЙ СЕНТИМЕНТАЛЬНОСТИ, В ЖЕСТОКОЙ И СУРОВОЙ ПРАВДЕ, ТАК КАК БЫЛО НА САМОМ ДЕЛЕ. ЗДЕСЬ ИДЁТ РЕЧЬ О СОБЫТИЯХ 1942 ГОДА В РАСПОЛОЖЕНИИ ЗЕНИТНО-ПУЛЕМЁТНОЙ БАТАРЕИ, КОТОРОЙ КОМАНДУЕТ СТАРШИНА ВАСКОВ, ЗАБРАСЫВАЮТ НЕМЕЦКИХ ДИВЕРСАНТОВ. ПОНАЧАЛУ СТАРШИНА ДУМАЕТ, ЧТО НЕМЦЕВ ДВОЕ, ПОЭТОМУ РЕШАЕТ СИЛАМИ СВОЕГО ПОДРАЗДЕЛЕНИЯ, В КОТОРОМ ТОЛЬКО ДЕВУШКИ, УНИЧТОЖИТЬ ВРАГА. ДЛЯ ЭТОЙ ЗАДАЧИ БЫЛИ ВЫБРАНЫ ПЯТЬ ЗЕНИТЧИЦ. СТАРШИНА ВЫПОЛНЯЕТ ПОСТАВЛЕННУЮ ЕМУ ЗАДАЧУ, НО КАКОЙ ЦЕНОЙ?
ВСЕ ДЕВОЧКИ: ЖЕНЯ КОМЕЛЬНИКОВА. РИТА ОСЯНИНА, ГАЛЯ ЧЕТВЕРТАК, ЛИЗА БРИЧКИНА, СОНЯ ГУРВИЧ - ПОГИБАЮТ. ПОГИБАЮТ ЗА РОДИНУ, А ЗНАЧИТ, ЗА ТО, ЧТО ЛЮБИЛИ. У КАЖДОЙ ИЗ НИХ БЫЛА СВОЯ СУДЬБА, НО ВОЙНА СЛОМАЛА ИХ ЖИЗНИ. ЗАСТАВИЛА ВЗЯТЬ ОРУЖИЕ В РУКИ И ИДТИ В БОЙ, НЕСМОТРЯ НА ТО, ЧТО ОНИ БЫЛИ МОЛОДЫМИ ДЕВУШКАМИ. ОНИ СРАЖАЛИСЬ, КАК МОГЛИ, КАК НАУЧИЛА ИХ ВОЙНА. НО В РЕЗУЛЬТАТЕ, СУДЬБА КАЖДОЙ ИЗ НИХ СЛОЖИЛАСЬ КУДА БОЛЕЕ ТРАГИЧНО.
У ЖЕНИ ВРАГИ ОТНЯЛИ СЕМЬЮ, ЕЁ ПОДДЕРЖКУ И ОПОРУ. РИТА ПОТЕРЯЛА ЛЮБИМОГО МУЖА, НО ВСЁ ЖЕ НЕНАВИСТЬ К НЕМЦАМ ВЫТЕСНИЛА ИЗ ЕЁ СЕРДЦА ДАЖЕ ТОСКУ И ПЕЧАЛЬ О МУЖЕ, ОСТАВИВ В НЁМ ТОЛЬКО ЛЮБОВЬ К СЫНУ, РАДИ КОТОРОГО ОНА И ЖИЛА. ЛИЗА БРИЧКИНА - ДЕВУШКА, КОТОРАЯ ВСЮ ЖИЗНЬ ПРОВЕЛА В ОЖИДАНИИ СЧАСТЬЯ, ДО КОНЦА ВЕРИЛА, ЧТО НАЙДЁТ ЕГО. ВОЙНА ПОМЕШАЛА ЕЁ ПЛАНАМ, И ВМЕСТО СЧАСТЬЯ ЛИЗУ ЖДАЛА СМЕРТЬ. ЖИЗНЬ ГАЛИ ЧЕТВЕРТАК – ОДНА СПЛОШНАЯ МЕЧТА. И ПОЙТИ НА ЗАЩИТУ СВОЕЙ РОДИНЫ ОНА ТОЖЕ МЕЧТАЛА. НО ТОГДА ОНА ЕЩЁ НЕ ЗНАЛА, ЧТО ВОЙНА ТРЕБУЕТ НЕ ТОЛЬКО ГЕРОИЧЕСКОГО ПОРЫВА, НО И ВОЗМОЖНОСТЬ ЛЕГКО ПОТЕРЯТЬ СВОЮ ЖИЗНЬ. СОНЯ НА ВОЙНУ ПОПАЛА СЛУЧАЙНО И УМЕРЛА ТОЖЕ СЛУЧАЙНО.
БЕССПОРНО, ВОЙНА-ЭТО КОШМАРНО. НАВЕРНОЕ, НАМ НИКОГДА НЕ ПОНЯТЬ, НАСКОЛЬКО ЭТО СТРАШНО. НАДЕЮСЬ, ЧТО, ТОТ УЖАС, КОТОРЫЙ ПЕРЕЖИЛИ ЛЮДИ, ПРОШЕДШИЕ ВОЙНУ, НИКОГДА НЕ ПРИДЁТСЯ ИСПЫТАТЬ НАМ. ХОЧЕТСЯ ВЕРИТЬ, ЧТО И В НАШЕ ВРЕМЯ ЕСТЬ НАСТОЯЩИЕ ПАТРИОТЫ, ГОТОВЫЕ ОТДАТЬ ЖИЗНЬ ЗА КУСОЧЕК СВОЕЙ РОССИИ. Я ДУМАЮ, ЧТО НАМ БЕЗУМНО ПОВЕЗЛО , ЧТО МЫ ЖИВЁМ В МИРНОЕ ВРЕМЯ.
Герои: <span>Маттео Фальконе, его сын, беглый преступник Джаннетто Санпьеро,
солдаты и сержант Теодор Гамба.
Страшный рассказ. Мальчик был дома один, когда
человек в лохмотьях заставил спрятать его от солдат и дал ему за это
серебряную монету. Мальчик спрятал его в стогу сена. Сержант был родственником
этого мальчика, он попросил выдать преступника и дал ему за это часы. Мальчик
указал пальцем на стог. </span><span>
Разбойника арестовали, и в это время вернулся
отец мальчика. Он узнал о случившемся.
Маттео Фальконе увел ребенка от дома в
овраг и хладнокровно застрелил своего десятилетнего сына за его
поступок, предварительно разрешив ему помолиться, мальчик умолял отца о пощаде,
но тот выстрелил. Ни один мускул не дрогнул на его лице, потому что посчитал
сына предателем.
<span>Маттео Фальконе вернулся в дом и продолжил
разговор с женой, как будто ничего не произошло.</span></span>
Я ознайомився з даною темою твору та відразу зробив свої висновки. Скаржитися на долю, звичайно, можна. Це у нашому суспільстві ніхто не забороняє – адже людина вільна проявляти себе, як схоче. Але такого не варто робити. Ось моя думка. І я ладен навести кілька аргументів на її захист.
Во-перше, допоки людина сидить на одному місці та скаржиться на свою долю, в її житті не відбувається ніяких змін на краще. Тобто, її доля аж ніяк не стає кращою. Навкруги такої людини бігають рідні та друзі, знайомі та просто співчутливі люди. Вони намагаються допомогти: дають поради, метушаться, жаліють. Так минають роки, а людина все одно сидить верхи на одному тому ж стільці та скаржиться.
Щоб змінити життя на краще, потрібно щось для цього зробити. В світовій літературі на це існує добра казка-приклад «Лиха доля». Там дівчина мала лиху долю в образі гидкої старушенції. Але, коли дівчина полюбила свою долю, викупала її, розчесала та вдягнула в нове плаття, доля подобрішала та стала тепліше ставитися до підопічної.
По-друге, на долю не варто скаржитися просто тому, що це заняття – говоріння зайвих слів. Я часто спостерігав, що скаргами захоплюються не ті люди, в кого справжні проблеми, велике горе. Не ті, кого застала лиха година. Скаржаться ті, в кого справи йдуть так-сяк, посередньо. А от люди, в кого доля насправді лиха, не витрачають часу на пусті балачки та скарги. Вони прохають про допомогу, рятують ситуацію. Для них цінна кожна хвилина.
У поемі Тараса Шевченка «Наймичка» головна героїня Ганна мала складну долю. Але вона жодного разу не поскаржилася на неї. Все життя вона дарувала добро та любов іншим.
Доля справді знаходиться у наших власних руках - це підтверджується тим, що ми самі можемо її змінювати.