Не треба довго описувати зовнішній вигляд солов'я.Звичайний птах.Маленький та не нахабний, як сорока чи сойка.Нічого особливого.Але...
Ви колись чули спів солов'я? Це ж почуття, яке ні з чим не зрівняти! Якщо у вас неприємності, ви міркуєте над ними ввечорі, а тут за вікном почули співучу та мелодійну пісню скромного співака.Все.Ніяких неприємностей.Тільки ця чаруюча пісня...
Я вважаю, нам треба повчитися в нього скромності.А головне-внутрішній красі!™•
<span><span>Довідалися печеніги, що
князь Володимир пішов до Новгорода, й оточили Білгород. Нікого не випускали з
міста, й нікого не впускали, тому там почався великий голод. </span><span>
<span>Зібралося віче, стали радитися. Допомоги чекати
нізвідки, й помирати не хочеться. Доведеться здатися ворогові. </span>
<span>Тоді вийшов один старець і попросив не здаватися
ще днів зо три, а зробити те, що він скаже. Городяни його послухали, зібрали по
жмені вівса, пшениці чи висівок — що в кого було. </span>
<span>Жінки зробили бовтанку, з якої варять кисіль.
Старий звелів викопати колодязь, спустити туди діжку й налити в неї бовтанку. У
другий колодязь у діжку налили розведений водою мед. Вранці послали за
печенігами й запропонували взяти заложників із них, а самим піти подивитися, що
робиться в місті. </span>
<span>Печеніги зраділи, думаючи, що білгородці вирішили
здатися. Обрали кращих мужів і пішли. А городяни й говорять до них, що, мовляв,
хіба можна їх перестояти, зламати, коли їх сама земля годує. І повели до
колодязів, набрали бовтанки з одного, зварили, з другого — сити медової, самі
скуштували, потім дали печенігам. Ті здивувалися й сказали, що їхні князі не
повірять, поки не скуштують самі. Білгородці налили посланцям по корчазі бовтанки
й сити з колодязів. Зрозуміли князі печенізькі, що не перемогти їм білгородців,
і зняли облогу.<span> </span></span></span></span>
Лягла зима, і білі солов*ї
Затьохкали холодними вустами.
В холодні землі взулися гаї.
І стали біля неба як стояли.
Скоцюрбивсь хвіст дубового листа,
Сорока з голоду водить небо оком,
І вітер пище вітрові листи,
Сорочим оком пише білобоко,
Що гай з землі дивився і стояв,
Що солов*ї маліли,як морелькі,
А Київ,мов скажений,цілував
В степах село чиєсь,чуже,маленьке.
Що я з тобою ще одні сніги
Зимує на щасті,як на листі.
Нога в дорозі.Вітер з-під ноги.
І пам*ять наша-мак в колисці.
Вінграновський М.