Центральна тема творчості білоруського письменника Василя Бикова — зображення жорстокої правди Великої Вітчизняної Війни. Дія його творів відбувається, як правило, у період гітлерівської окупації в Білорусі. Але є одна повість, яка присвячена подіям за межами авторської батьківщини, — це «Альпійська балада» (1963). І справа не лише в місцевості (італійські Альпи, фашистський концтабір в Італії), а й у тому, що за тональністю це незвичайний для Бикова твір.
Ця повість — романтична, її емоційна піднесеність відчувається вже в самій назві — балада. Простий білоруський тракторист Іван Терешка й італійська студентка, дочка заможних батьків, антифашистка Джулія були закинуті долею в одне місце — на завод в Італії, де працювали смертники — полонені, антифашисту, воїни опору. Жага свободи навіть в цьому страшному місці не покидала Івана та його товаришів: вони підготували вибух, який зруйнував частину огорожі заводу, і частині в’язнів вдалося втекти. Тікає й Іван. Як же він розлютився, коли почув, що хтось продирається крізь кущі й тихо кричить: «Русо!» Юнак уже втретє намагався втекти і знав, що в такій ситуації краще були самому. І ще більше розгнівався. Іван, коли побачив, що за цим біжить дівчина в такій же арештантському одязі, як і він.
Однак Іван не може відштовхнути слабкого в скрутну хвилину. Він біжить по гострому камінню, лізе на круті гори та подає таки руку дівчині. І вони починають небезпечний, важкий, за межею людських сил шлях до свободи. «Іван дедалі вище ліз на гору, зрідка зупиняючись, щоб почекати дівчину, яка з останніх сил уперто йшла за ним. Прокляті гори! Іван був вдячний їм за недоступність для німецьких мотоциклістів, але вже починав і ненавидіти їх за те, що вони так безжально забирали сили». І Спочатку молоді люди були просто товаришами за нещастям, яких воля до життя на свободі вела до Трієста — партизанського міста. Згодом сили залишили Джулію, і вона сіла на камінь і відмовилася йти далі. Іван розлютився, махнув рукою і швидко І пішов стежкою. «Сам він стерпить, перейде хребет, щоб навіть довелося повзти по І пояс в снігу ... Навіщо опікуратись тим дівчиськом? Хто вона йому?» Але ноги самі І] призупинили крок. Іван повернувся, посадив Джулію собі за спину і поніс угору.
Досягнувши, здавалося б, безпечного місця, змучені втікачі, зачаровані суворою р| красою гір, раптом відчувають якесь душевне тепло. Несподівано для самих героїв у Зі їхніх серцях зароджується чисте трепетне кохання. За перевалом вони потрапили на гірські луки, у тепло і красу, пору цвітіння маків. І такий же спокій, блаженство, безмірна ніжність наповнювали душі закоханих. Це були найщасливіші миті їхнього життя. Далеко за перевал відступили війна, гестапівці, вовкодави, голод, спрага. Були тільки Він і Вона. «Лежачи на’траві, Іван гладив і гладив ії вузьку, нагріту сонцем спину, дівчина, притулившись до його грудей, терлася гарячої щокою про його розсічений осколком плече... Вона щось шепотіла незрозуміле, але Іван розумів усе».
Та смерть була поруч. Божевільний німець-в’язень привів за собою есесівців. Відступати, тікати вже було нікуди — перед ними була прірва, на дні якої білів сніг. Іван штовхнув туди Джулію: «Стрибай на сніг», — а сам зустрів смерть. Здавалося б, війна і кохання — речі несумісні. Але якщо навіть війна не могла спалити в людських душах високі чисті почуття, то життя непереможне. Іван загинув, але Джулії вдалося врятуватися, у неї народився син Джованні. Життя триває.
Рассказ М. Шолохова «Родинка» входит в цикл «Донские рассказы», впервые был опубликован в газете "Молодой ленинец" в 1924 году. С него, собственно, и начинается творческая биография Шолохова. Тема гражданской войны, актуальная в то время, в этом рассказе проливает свет на ещё одну её трагическую сторону, показывая всю жестокость и нелепость. «Родинка» написана узнаваемым, своеобразным по стилистике «шолоховским» языком.
В рассказе два главных героя, таких разных, сражающихся против друг друга, каждый за свою правду. Это красный командир Николка Кошевой и старый казачий атаман. Автор повествует читателю историю их судеб, рассказывая о прошлом и настоящем. Интересно, что знакомство начинается с бытовых, пейзажных зарисовок того, что окружает героев.
«На столе гильзы патронные, пахнущие сгоревшим порохом, баранья кость, полевая карта, сводка, уздечка наборная с душком лошадиного пота, краюха хлеба» - это хата, где квартирует Николка. Она стоит над Доном: «Из окон видно зеленое расплескавшееся Обдонье и вороненую сталь воды». Третья часть начинается с такого описания: «По кочковатому летнику, по колеям, ветрами облизанным, мышастый придорожник кучерявится, лебеда и пышатки густо и махровито лопушатся».
Через эту местность ведет атаман свою банду. Обе зарисовки далеки от эстетического идеала, помогают передать запустение, будни никому не нужной войны.
Молодому командиру всего восемнадцать лет. Его детство – детство обычного ребенка, но он рано узнал горечь утраты: пропал отец, умерла мать. Он уже три года воюет, и война успела ему надоесть. Единственное, что связывает героя с прошлым – воспоминания и такая же, как у отца, «величиной с голубиное яйцо, на левой ноге, выше щиколотки» родинка – символ родства, связи поколений. Николка молод, смел и горяч, «раскрылатившись, скачет один и шашкой помахивает». В этих строках он сравнивается с молодой птицей, в то же время, он «неук, сосунок», ( как жеребенок), вся жизнь впереди.
Другой главный персонаж - атаман. Шолохов показывает его нелегкую военную судьбу. «Семь лет не видал атаман родных куреней», его душа зачерствела. Всю трагичность этого помогает передать метафора: «следы раздвоенных бычачьих копыт возле музги», с которыми автор сравнивает внутренний мир атамана. Поэтому атаман ни дня не бывает трезвым, все кучера и пулеметчики пьяно кособочатся на рессорных тачанках.
Большое значение в рассказе имеют образы животных-символов, созданные автором. Атаман сравнивается с волком: «…ведет атаман банду…как набедившийся волк». А потом уже в образе живого волка мы видим образ атамана: «Из бурелома на бугор выскочил волк, репьями увешанный. Прислушался, угнув голову вперед…Постоял волк и не спеша, вперевалку, потянул в лог, в заросли пожелтевшей нескошеной куги…». Волк – существо неприятное, отрицательное, но, в то же время, в менталитете русского человека сложился образ одинокого, голодного и поэтому несчастного волка.
Также зол, обозлен и несчастен атаман. Другое сравнение помогает лучше понять его :«…поводья пустил и налетел коршуном». С одной стороны, коршун – смелая, сильная птица, но в последних строках рассказа Шолохов называет эту птицу стервятником. Здесь использована метафора: стервятник – это душа атамана, которая «нехотя» покидает мертвое тело. Птица тает «в сереньком, по-осеннему бесцветном небе», то есть в этом разрушенном и скучном мире.
Оба героя устали от войны. Николки мечтает пойти учиться, закаменевшая душа атамана тоскует по земле.
Старый мельник Лукич, как рука судьбы, сводит вместе два отряда. И вот в бою встречаются, полные ненавистью друг к другу, отец и сын, не зная, с кем на самом деле они сражаются. Жестокий бой – кульминация рассказа. «У опушки отчаянно застучал пулемет, а те, на шляху, быстро, как на учении, лавой рассыпалась». Самый «горячий» эпизод - бой один на один.
По биноклю, метавшемуся на груди, по бурке догадался атаман, что не простой красноармеец скачет, а командир. Николка смело нападает на атамана и падает под ударом его шашки. Драматичное противостояние красных и белых оборачивается семейной трагедией: отец убивает сына. Оказываются разрушены самые святые узы семьи. Вновь появляется символ кровных уз – родинка на теперь уже мертвой ноге Николки. Страшный крик увидевшего её атамана "Сынок!.. Николушка!.. Родной!.. Кровинушка моя..."- главные слова в рассказе. Атаман убивает себя. Самое страшное, что виновник их смерти, другая война - германская. Ведь если бы отец не ушел на фронт, может быть, и не оказались они по разные стороны, и может быть, не случилось бы этой трагедии.
Огромное горе всей страны, гражданская война, в рассказе сводится к трагедии конкретной семьи, становясь при этом более понятным и страшным.
Нет ничего более святого, чем любовь родителей и детей. Автор в рассказе не встаёт ни на сторону красных, ни на сторону белых. Он выступает за мир, лишенный бессмысленного противостояния.
