Коли я читав повість А. Я. Чайковського «За сестрою», мені здавалося, що переді мною постав герой-богатир з раніше читаних українських дум. Хоч Павлусю було лише п’ятнадцять років, але він часто потрапляє, а потім вибирається із ситуацій, з яких йому, здавалося б, вибратися не під силу. Я розумію, що автор явно перебільшує фізичні можливості свого героя, але, певнр, він на: магався довести нам, сьогоднішнім, що такі молоді герої — окраса історії України! І ми вже не помічаємо цього перебільшення, бо образ Павлуся захоплює нас, викликає особливу симпатію; його хочеться наслідувати і бути на нього схожим.Ось Павлусь вирушає в далекі й небезпечні мандри на пошуки сестри, яку щиро любив. Ні лихі часи, ні повна невідомість не зупиняють юного героя, бо його надихають рішучість і сміливість старших співвітчизників-запорожців. Він намагається насамперед собі довести, що гідний їх, вірних захисників нашої землі від татарських набігів.Андрій Чайковський не ідеалізує Павлуся. Хоч, звісно ж, у першу чергу, наділяє його найкращими рисами, за які хлопця не можна не полюбити. Щодо мене, то я схиляюсь перед патріотизмом сміливого Павлуся, його присягою на вірність рідному краєві, яка звучить у внутрішніх монологах героя, а також перед щирістю та м’якістю душі, теплотою та ніжністю почуттів. Навіть те, що він нібито поступається совістю і вдається до хитрощів і обману татарина, який хотів повернути хлопця до двору Сулеимана, можна виправдати. Ним керувала мета будь-що вижити, щоб здійснити свою мрію — знайти сестричку Ганнусю і визволити її з неволі. Цій благородній меті були підпорядковані всі його вчинки і поведінка, поки не здійснилася його зустріч з сестрою.Гадаю, образ Павлуся надовго запам’ятається не тільки мені, а й моїм одноліткам, бо хвилює й сповнює душі щирою любов’ю до рідної землі та її історії.
I. Край дороги стоїть тополя. (Чумак біля неї сумно зупиняється, чабан із сопілкою печальну мелодію заграє.)
II. Історія тополі. (Дівчина покохала козака, а той загинув.)
III. Застереження автора молодим дівчатам. (Минають роки, марніє краса, залишаються спогади про зустрічі з чорнобривими козаками.)
IV. Дівчина чекає на козака. (Вона нудить світом, нічого не розрадить її.)
V. Мати хоче одружити дочку зі старим та багатим. (Дівчина попереджає, що краще помре, ніж одружиться з ним.)
VI. Дівчина іде до ворожки. (Вона хоче знати, що сталося з коханим, бо розлука така тяжка, що чорнобрива хоче втопитися.)
VII. Ворожка дає зілля. (Його треба тричі випити.)
VIII. Дівчина випиває його, стає несповна розуму та перетворюється на тополю.
1. б)
2.в)
3.в)
4.в)
5. б)
6. в)
7. б)
8. в)
9. в)
10. в)
11. а)
12. а)
13. б)
14. в)
15. в)
16. в)
17. а)
18. а)
19. б)
<span>На узбіччі лісу росли дві берізки. Одну звали Біленька, другу – Тоненька.</span><span> Кожного ранку Біленька прокидалася з першими променями сонця й старанно збирала росу. Тоненька в цей час спала.</span><span> - Невже тобі не потрібна водичка? – дивувалася Біленька.</span><span> - Чому ж, потрібна. Але для цього не обов’язково так рано вставати.</span><span> - Як це?</span><span> - А так: домовлюся з хмаринкою-дощинкою<span> </span>– вона мене й поллє.</span><span> Берізка з подивом дивилася на сусідку - дивна!</span><span> Якось раз вона запросила Тоненьку гілочками похитати.</span><span> - Приєднуйся! – гукнула.</span><span> - Не хочу, - відмовилася та. - Я сонячні ванни приймаю.</span><span> Біленька здивувалася:</span><span> - А що робитимеш, коли вітер нападе?</span><span> - Домовлюся.</span><span> Минали дні. Почалося спекотне літо. Біленька прокидалася разом з сонечком і досхочу пила крапельки роси. З кожним днем її крона ставала сильнішою, а гілочки гнучкішими.</span><span> Подруга ж спала до півдня й просила водичку в хмаринок. Її гілочки так і залишалися тоненькими й слабкими, та це не турбувало лінивицю. «Якщо потрібно буде щось - домовлюся», - думала вона.</span><span><span> </span>Аж раптом одного дня налетів Буревій.</span><span><span>-<span> </span></span>Допоможіть! – гукнула Тоненька до хмар.</span><span> Вітрисько поглянув на небо й розсміявся. Він, граючись, розігнав захисників берізки. </span><span> - Ну що, красуне, потанцюємо? – закружляв навколо дерева.</span><span> - Я не хочу, - заплакала берізка.</span><span> - А хто тебе питатиме? – зареготав вітер.</span><span> Він закрутив віти Тоненької, пригнув крону майже до землі, і, напевне, берізка б загинула, якби не Біленька.</span><span> - Агов, Буревію, - звернулася вона до вітру. – Ти завжди такий неввічливий?</span><span> - Хто тут пищить? – відірвався від Тоненької вітер.</span>– Це ти? – підлетів до Біленької. - Тобі що жити набридло?<span> - Я тебе не боюся, - відказала берізка.</span><span> У Буревія мову відняло.</span><span> - Ти хоча б знаєш, з ким розмовляєш?</span><span> - Знаю.</span><span> - Та я тобі!.. – і він почав крутити гілки Біленької.</span><span> Але не дарма берізка щодня гілочками хитала й<span> </span>крону вигинала. Як не старався вітер, а зламати білокоре дерево йому не вдалося.</span><span> - Я ще повернуся! – пригрозив Буревій і полетів геть.</span><span> А берізка розсміялася. Вона розправила гілочки й подивилася на сусідку:</span><span> - Ти як?</span><span> - Не дуже, - ледве промовила Тоненька. – Гілки поламані…</span><span> - Нічого, нові виростуть, - підбадьорила берізка.</span><span> - Правда?</span><span> - Авжеж! Але для цього потрібно рано вставати й багато працювати.</span><span> – Я згідна, - промовила Тоненька.</span>З тих пір минуло багато літ. Ще не один вітер прилітав побешкетувати, але все марно: у берізок жодна гілочка не зламалася! <span>
</span>
