Почалися хвилі душі. Ось таке речення.
Без минулого немає майбутнього. Надворі ХХІ століття: грандіозні відкриття в галузі науки і техніки, феноменальні здібності людини-робота тощо. Однак чомусь ми все ж таки робимо помилки, не замислюємось над тим, як їх виправити. Хтось живе у віртуальному світі й поливає брудом своїх друзів, хоч насправді під час реальної розмови усе навпаки. Ніколи не пізно очистити від непотребу комірки свого розуму і жити по-своєму. Якщо ми постійно думатимемо про минуле в поганому аспекті, ми не зможемо себе запрограмувати на довге і щасливе життя, як це є у японців. Світ змінюється. Хтось святкує 9 травня як День Перемоги, а інший вшановує пам'ять тих, хто поліг за свободу. На хвильку задумаймось: "Що ми розуміємо під поняттям "майбутнє"?". Це ж не лише успішне життя зі своєю коханою половинкою і любими діточками. Це прагнення постійного самовдосконалення задля духовного оздоровлення своєї душі. Чому ми, українці, найбільш нещаслива, не усміхнена нація? Усе через постійні утиски, гноблення, смерті, тисячолітні страждання, описані тим же Шевченком, Багряним чи Андруховичем, Ліною Костенко. Ці болючі проблеми так врізалися нам у пам'ять, що, здається, ми ніколи не вийдемо з цього стану. Тому потрібно шукати виходу будь-якими методами: йога, прогулянки на свіжому повітрі, вправи. Усе, що колись здавалося звичним, зараз відійшло у минуле. Майбутнє - це не ілюзорне щастя в рожевих окулярах і не фікція. Це реальність, яка можлива лише завдяки самоусвідомленню себе як частини суспільства. Мусить бути закладена ще з дитинства свого роду національна ідея, місія, яку людина виконувати все життя. Звісно, благочинні справи будуть плюсом у біографії людини. Не можна покладатися на когось підлаштовуючись під себе і думати "а може мине". Це схоже на песимістичне твердження, що "своя сорочка ближча до тіла". Я не кажу, що ми усі маємо бути Сократами, аби побудувати чудове майбутнє. Далебі це не так. Потрібно лиш жити за законами добра, працювати на благо Батьківщини, кохати найдорожчих людей усім серцем і щастя, оте майбутнє, немов чистий кришталь, засяє на найближчому горизонті. Все. Дякую за увагу!!! Більше нічого не зміг придумати!!!
У кожної людини є найпам’ятніші, найдорожчі місця в житті. Для мене — це моя рідна домівка, мій дім, моя вулиця. Коли я була зовсім маленькою, мої батьки одержали квартиру в новому районі на вулиці Дружби Народів. Я вважаю, що ця назва символічна, адже саме дружба між людьми є запорукою найкращих почуттів: дружба перетікає в любов, без дружби немає вірності, з дружби починається людяність. Дванадцять років тому на місці кукурудзяного поля і колгоспних ферм «виріс» молодий житловий масив. Білі багатоповерхівки височіли над землею, ніби торкаючись хмар рогачами телеантен, і самі нагадували хмари. Я і мої ровесники зростали разом із цим районом, тут нам усе близьке і знайоме. Наша вулиця пряма і широка. Улітку тут багато зелені, адже на один бік припала лісосмуга, перетворена на затишну алею. З іншого, сонячного боку,— завжди багато квітів, проте і дерева за дванадцять років вже встигли підрости. Край вулиці виходить у поле. Із вікон верхніх поверхів відкривається чудовий краєвид — неосяжні зелені поля, які на початку літа золотяться соняшниковим сяйвом. Інший край вулиці впирається у широку автомобільну магістраль, за якою починаються приватні забудови. Хоча одноповерхові будиночки і претендують на оригінальність архітектури, я люблю багатоповерхівки. Особливо приємно дивитися на дев’ятиповерхівки з візерунками біля дахів — це будинки поліпшеного планування. Вони виділяються своєю оригінальністю. Вулиця дуже довга, а з обох її країв розташувалися «Універсами». їх спроектовано майже однаково, тому вулиця набуває своєрідного обрамлення.
Вкусы это вкусы, идеального вкуса нет. Мы можем много спорить о них но главное что они есть. В этом и есть суть вкуса.
<span>Сьогодні день, вщерть сонця повен і груші гупають в саду.</span>
