Горизонт, обрій, виднокрай, небокрай, видноколо
Ліричний герой поезії «Думи мої, думи мої»
У 1840 році вийшла перша збірка творів Т. Г. Шевченка «Кобзар». Містила вона лише 8 поезій, а відкрившися віршем «Думи мої, думи мої», що став заспівом у творчості поета.
Саме його Т- Шевченко вважав програмним, бо роздумував у ньому про завдання поезії.
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері Сумними рядами?..
Свої поетичні твори Шевченко присвячував рідному краю, тому й називав їх по-народному «думами». Сумні ці думи, але правдиві та щирі. їх появу спричинило лихо — тяжке життя народу. Стаючи на тернистий шлях народного співця, поет бачить гірку долю закріпаченого народу. І несправедливість, що існує у світі, викликає у нього думи про те, чому одним судилося щастя, а іншим — тяжка праця, злигодні та горе. Хто винен? Ця думка не дає спокою ліричному героєві поезії.
Він тужить за рідним краєм. Йому гірко, боляче в розлуці з Україною. Він із сумом думає про те, що пропала давня козацька воля, народ стогне у панському ярмі. І за людей поет вболіває.
Кожен рядок містить почуття щирої схвильованості. Вірш сповнений гіркоти, болю, розчарування. Численні питальні речення та звертання надають поезії експресивності.
Свої думи поет посилає на далеку Україну, до простого народу. Адже його думи — як сироти, а сиріт пожаліє тільки бідна людина, яка зазнала немало горя, голоду, злигоднів. Шевченко вірить, що ненька Україна привітає його «діток нерозумних, як свою дитину». І хоч у поезії згадується про смерть — «А я — тут загину» — в ній немає й нотки песимізму. Адже народ безсмертний, а доки житиме він, житимуть у ньому й думи поета.
Вірш «Думи мої, думи мої» передає Шевченкове розуміння ролі поета в суспільному житті. У часи лихоліть поет сумує разом із народом, переживає його горе — поневолення — як своє власне. Тому й стають його думи на папері «сумними рядами». Поет пише не для себе і не для розваги панства: він посилає своїх «дітей» на рідну Україну, до знедоленого, пригнобленого царизмом та кріпаччиною народу.
Вірш належить до громадянської лірики. У ньому передається не лише сум та туга, а й могутня сила народу. Глибокий ліризм твору та його пісенність приваблювали багатьох композиторів. Музику до нього писали С. Воробкевич, Я. Степовий, Є. Козак
Людина очень радосная когда есть природа,например цвети,кульбабка,фиалка
Твір за повістю Г. Тютюнника «Климко»
Твір розміщено в твори з української літератури від Tvir в Пятница 4 сентября
Війна несе горе всім. Кров, біль, страждання випали на долю дорослих, які зі зброєю в руках пішли на фронт. Та як почувалися діти і підлітки, багато з яких залишилися без піклування старших, без даху над головою, перед щоденною смертельною небезпекою? На собі, своїй долі відчув чорний подих смерті і Григір Тютюнник. Пізніше, ставши письменником, він не зміг не описати тих страхіть, які випали на долю покоління. Розповідь про дітей війни — основна тема його творчості, зокрема повісті «Климко».
Головний герой, як і сам письменник, залишився сиротою, виховувався у дядька, доки той не загинув від німецької бомби. Вже з початку повісті ми бачимо, що хлопчик серйозний, відповідальний. А зі смертю дядька йому і зовсім довелося покладатись тільки на себе. І Климко, і його друг Зульфат — чуйні, чутливі до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку з її немовлям. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов’янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. Подорож далека й безпечна, але Клим-ко готовий терпіти холод і голод заради Зульфата, заради Наталії Миколаївни і її дитинчати. Взаємодопомога — характерна риса майже всіх героїв оповідання. На перший погляд безпорадна людина у трагічній ситуації знаходить сили і можливість допомогти іншій: хлопці допомагають вчительці, старий безногий швець разом з голодним Климком рятують молоденьку дівчину від облави, чужа жінка доглядає хворого Климка і навіть запрошує залишитися жити у неї. Біда зближує, згуртовує людей, виявляє глибини людської душі: доброту, порядність одних і жорстокість та підлість інших.
Фінал оповідання — трагічний. Климко загинув від фашистської кулі уже біля самого дома, а «з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль».
Ця повість страшна своєю правдою про війну і красивою правдою про благородних людей. Схиляючи голову перед пам’яттю дітей, що загинули на війні, ми маємо докласти всіх зусиль, аби не опалював вогонь війни душі дітей.