"Кавказ" був написаний Шевченком у Переяславі 1845 р.,автограф твору міститься в альбомі "Три літа".
Традиційне визначення жанру твору як поеми зумовлене відносно великим розміром і суспільним значенням твору.
Твір присвячено другові поета,Якову де Бельмену,який загинув під час загарбницької війни росії за приєднання Кавказу.
Головна тема -осудження війни царизму на Кавказі - дала Шевченкові змогу створити сатиру на політичні,соціальні й ідеологічні основи царської Росії:самодержавство,кріпосництво,церковників.Водночас "Кавказ"розгортає й позитивну тему - прославлення боротьби за свободу.
Основним героєм твору - є кавказький народ, який намагається закути в ланцюги неволі російське самодержавство.Віра в їх безсмертя й непереможність найповніше виявилась в символічному образі Прометея - титана з грецької міфології.Проводячи цю паралель,поет висловлює думку,що вільного народу ніколи не побороти,він нездоланний.
Композиційно "Кавказ" - розгорнутий ліричной монолог,звернений послідовно до кількох умовних адресатів - до Бога,народів Кавказу,до правлячого класу,до Христа,до Якова де Бельмента.
Ну в стихе розказывается о аисте который защищал
своих детей и делал все во благо им. Вторичные личности говорят что нельзя трогать аиста и его детишек , нельзя его убивать
Аист это вообще символ счастья и благополучья. В этом произведение проситься что бы аист, именно аист дал хорошый урожай, а потом люди отблагодарят его за это. Основная мысль как я поняла, то это рассказать о добродушее лирического героя и аиста.
ну как-то так но ты допиши еще что
там
тебе
нужно, а то я не очень поняла.
Часи минають. Історія змінюється. Суспільство вже давно поглинула хвиля модернізації та прогресу. Але сил на землі не знайдеться, аби знищити в нас жагу до свободи: вона тече в наших жилах. Вона — наша сила, наш кисень, наше майбутнє й наше життя.
Ми вже не боїмося ні чорних хмар могутнього царату, що десятиліттями закривали українське сонце, ні панщини, ні кріпацтва, що сковували українців у кайдани без права вибору. Усі тортури — давно в минулому. Вони розсіялись, мов ранковий туман, залишивши по собі криваві сліди нашої споконвічної боротьби. Ми вже не боїмося, бо набридло: час піднятися з колін та йти всупереч вітру та долі, що так довго знущалася з нас, дражнила, мучила, насміхалася. Часи змінилися, й життя нарешті повернулося до нас обличчям, відчинивши двері, за якими була вона — незалежність, світла, омріяна, виборена. Нарешті ми змогли дихати вільно у власній державі, досягли того, чого так довго хотів великий син українського народу — Тарас Григорович Шевченко. Як шкода, що він так і не побачив того, за що боровся.
Син кріпака, селянський хлопчина з бідної родини — на Тараса чекали суцільні злидні, голодне дитинство й тяжка праця наймита. Його нужденне майбутнє було визначено заздалегідь. Однак щасливий випадок назавжди змінив його долю — обдарованого юнака, що якраз перебував у Петербурзі на навчанні, помітили й звільнили з тісних кріпацьких тенет пана Енгельгардта. Відтоді життя Тараса Шевченка ніби почалося спочатку. Незалежний, талановитий, молодий — усі дороги в Російській імперії були перед ним відкриті.
Та стражденна доля українського народу не давала йому спокою навіть на свободі — Шевченко завжди думав лише про Україну, щось бурхливе, нездоланне, войовниче кипіло в його душі. Кобзар завжди любив і пишався своєю Батьківщиною, він хотів, щоб українці нарешті зрозуміли свою унікальність, неповторність, щоб почали любити свою землю, як і він її любив:
«Свою Україну любiть,
Любiть її... Во врем’я люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа молiть…»
Тисячі рядків. Мільярди слів. Влучні, гострі, дошкульні. Вони потрапляють прямо в серце, пронизують його струмом гіркої правди і розбивають душу на дрібні уламки. Шевченкові вірші — це емоції: гнів, біль, розпач, заклик, стогін:
«Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! Волі!»
Усе, що хотів передати Кобзар сучасникам і нащадкам, — свою божевільну, нездоланну любов… Любов до скаліченої, скривдженої, розбитої, але такої рідної України. Усі свої сили, талант і навіть життя він віддав у жертву майбутньому своєї держави. Рідна земля була для нього сенсом і натхненням. Ці сміливі рядки послані з глибини Тарасової душі, аби розплющити очі засліпленим московською маною людям, аби достукатися до їхньої совісті, аби нарешті поєднати окремих індивідів у єдиний могутній народ. І йому це вдалося! Рядки з його віршів пронеслися крізь віки й спалахнули мудрістю в головах українців, патріотів, що виборювали свободу всього народу на революції Гідності.
Слова Кобзаря були, є і завжди будуть нашим скарбом, нашим прокляттям, нашою долею. Зрозуміти прихований сенс зможе не кожен. Вірші Тараса Шевченка — не просто послання, це пророцтва
Рік написання — 1859
Тема: Розповідь про народження Ісуса і страждання, яких зазнала Марія зі своїм сином.
Ідея: Засудження тоталітарного режиму, який нівечив і гнобив люд (Ірод); возвеличення Ісуса за його прагнення присвятити своє життя на благо народу.
Основна думка: «Як в світі жить, людей любить, /За правду стать! За правду згинуть! /Без правди горе!»
Жанр: Поема з елементами біблеїзму.