Часи минають. Історія змінюється. Суспільство вже давно поглинула хвиля модернізації та прогресу. Але сил на землі не знайдеться, аби знищити в нас жагу до свободи: вона тече в наших жилах. Вона — наша сила, наш кисень, наше майбутнє й наше життя. Ми вже не боїмося ні чорних хмар могутнього царату, що десятиліттями закривали українське сонце, ні панщини, ні кріпацтва, що сковували українців у кайдани без права вибору. Усі тортури — давно в минулому. Вони розсіялись, мов ранковий туман, залишивши по собі криваві сліди нашої споконвічної боротьби. Ми вже не боїмося, бо набридло: час піднятися з колін та йти всупереч вітру та долі, що так довго знущалася з нас, дражнила, мучила, насміхалася. Часи змінилися, й життя нарешті повернулося до нас обличчям, відчинивши двері, за якими була вона — незалежність, світла, омріяна, виборена. Нарешті ми змогли дихати вільно у власній державі, досягли того, чого так довго хотів великий син українського народу — Тарас Григорович Шевченко. Як шкода, що він так і не побачив того, за що боровся. Син кріпака, селянський хлопчина з бідної родини — на Тараса чекали суцільні злидні, голодне дитинство й тяжка праця наймита. Його нужденне майбутнє було визначено заздалегідь. Однак щасливий випадок назавжди змінив його долю — обдарованого юнака, що якраз перебував у Петербурзі на навчанні, помітили й звільнили з тісних кріпацьких тенет пана Енгельгардта. Відтоді життя Тараса Шевченка ніби почалося спочатку. Незалежний, талановитий, молодий — усі дороги в Російській імперії були перед ним відкриті. Та стражденна доля українського народу не давала йому спокою навіть на свободі — Шевченко завжди думав лише про Україну, щось бурхливе, нездоланне, войовниче кипіло в його душі. Кобзар завжди любив і пишався своєю Батьківщиною, він хотів, щоб українці нарешті зрозуміли свою унікальність, неповторність, щоб почали любити свою землю, як і він її любив: «Свою Україну любiть, Любiть її... Во врем’я люте, В останню тяжкую минуту За неї Господа молiть…» Тисячі рядків. Мільярди слів. Влучні, гострі, дошкульні. Вони потрапляють прямо в серце, пронизують його струмом гіркої правди і розбивають душу на дрібні уламки. Шевченкові вірші — це емоції: гнів, біль, розпач, заклик, стогін: «Нема на світі України, Немає другого Дніпра, А ви претеся на чужину Шукати доброго добра, Добра святого. Волі! Волі!» Усе, що хотів передати Кобзар сучасникам і нащадкам, — свою божевільну, нездоланну любов… Любов до скаліченої, скривдженої, розбитої, але такої рідної України. Усі свої сили, талант і навіть життя він віддав у жертву майбутньому своєї держави. Рідна земля була для нього сенсом і натхненням. Ці сміливі рядки послані з глибини Тарасової душі, аби розплющити очі засліпленим московською маною людям, аби достукатися до їхньої совісті, аби нарешті поєднати окремих індивідів у єдиний могутній народ. І йому це вдалося! Рядки з його віршів пронеслися крізь віки й спалахнули мудрістю в головах українців, патріотів, що виборювали свободу всього народу на революції Гідності. Слова Кобзаря були, є і завжди будуть нашим скарбом, нашим прокляттям, нашою долею. Зрозуміти прихований сенс зможе не кожен. Вірші Тараса Шевченка — не просто послання, це пророцтва
У «Літописі руському» (ХIVст.) є легенда про долю юнака-половця, який потрапив у полон і, маючи заможне життя, забув свою Батьківщину. Спляче серце половецького сина розбудив сильний запах тонкої гілочки степового зілля, що зветься євшан… Слово «євшан» за походженням тюркське. У тлумачному словнику воно має кілька значень: 1) степова запашна рослина з червоним або пурпуровим цвітом; 2) символ пам’яті, рідної землі, Батьківщини, своєрідний пароль українців… Для чого потрібно вивчати і знати історичне минуле рідного народу? У чому проявляється патріотизм і вірність людини рідному краєві?.. Що може виконувати роль євшан-зілля для сучасних українців? Є у Зборівському районі на Тернопільщині славне село Розгадів. Славне своєю багатовіковою історією (перша згадка – ХV ст.), славне людьми – дуже працьовитими, мудрими, духовно багатими, славне піднесено патріотичним духом, народними традиціями і піснями. Тут народився Роман Купчинський – співець стрілецької слави, гордість краю, України, світу.
Павло Судак, або просто Павлусь — пятнадцятирічний хлопець, головний герой повісті "За сестрою."Павлусь - нащадок козацького роду Судаків, і, коли на його долю випадає складне випробування, він веде себе достойно, як справжній казак. Павлусь жив з дідусем, матір’ю та сестрою Ганнусею у селі Спасівка. Однако ж одного дня все життя його пішло шкереберть. Хлопчик втрачає рідних, а Ганнусю татари забирають у полон. Павлусь вирушає в далеку, дуже небезпечну мандрівку до Криму за сестрою. На шляху до Криму він здолав чимало перешкод. При цьому Павлусь не втратив гідності, гідно переніс усі випробування, допомагав іншим людям у скруті. Завдяки своєї сміливості, мужності та кмітливості хлопець врешті-решт досягнув своєї мети: знайшов свою сестру. Девлет-ґірей відпускає хлопця з сестрою з неволі з охоронною грамотою, щоб їх дорогою пропустили татари. Він визнає: «Добре в тебе серце, хлопче!». Незважаючи на свій юний вік, Павлусь показав себе гідним нащадком козаків-запорожців, вірних оборонців рідної землі.
Рахіра - лінива жінка. Весь час пленталась по селу, вела розгульне життя. Підла, підступна, неохайна. Жорстока. Використовувала кохання Сави, щоб дібратись до землі, бо "без неї їхні стосунки не існуватимуть". Цим довела його до вбивства рідного брата Михайла.
