Дійсно, мова — це скарбниця духовності, це характер народу. У ній відбито мого звичаї, побут. Але мова не може існувати відокремлено, і тут виникає нове поняття — народ. Саме народ дає мові силу й красу. Народ і мова — поняття нерозривні. І доки живе мова — житиме й народ. Не стане мови — не стане й народу: він геть розпорошиться поміж дужчими народами. Недарма пригадуються рядки вірша М. Рильського: «Як парость виноградної лози, плекайте мову. Пильно й ненастанно політь бур'ян. Чистіша від сльози вона хай буде...» Дійсно, у наших руках майбутнє нашої мови, а значить — і нашої нації. Саме ми маємо ще час, щоб возвеличити нашу мову, вивести її на новий щабель розвитку.
Українці! Замисліться, чи не виникає у вас почуття гордості за нашу країну, коли ви чуєте такі імена — Ярослав Мудрий, Володимир Великий, Тарас Шевченко, Іван Франко, Соломія Крушельницька. Чи немає в душі приємного щему, коли па змаганнях підіймається прапор України? То чому ж ми дозволяємо собі розчаровуватись у нашій мові, забруднювати її сленговими словами, суржиком? Адже мова — це те, що єднає нас?! Тож, як казав відомий український поет В. Сосюра:
Ми з нею відомі усюди, усе в ній, що треба нам, є. А хто свою мову забуде, той серце забуде своє.
На картині Каиерини Білокур зображені доспілі яблука.Вони налиті соком,немов справжні. Виглядають дуже гарними та смачними.Хочеться попробувати їх.
Яблука лежать на заквічаній бабусеній хустині. Бабуся назбирала їх для онуків. А дає ті плоди-природа. Її весняний квітучий сад.
У вірші поет теж описує яблука. Вони пахнуть осінню.Уявляю собі достиглі,жовті,червоні,повні сонця яблука,повні пахощів,соком гожі.
Пле-ка-ють
вот так вот
хаххаха))
Если не ошибаюс это дождь