Роман А. С. Пушкина «Дубровский» был написан в 1832 году. В нем писатель показывает жизнь русского дворянства начала 19 века. В центре повествования находится жизнь двух дворянских семей - Троекуровых и Дубровских.
Кирила Петрович Троекуров из-за глупой ссоры решил лишить своего давнего друга Андрея Гавриловича Дубровского его имения. Оба приятеля были страстными охотниками. Но Дубровский не мог позволить себе держать хорошую псарню. Как-то раз он не смог удержаться от завистливых слов: «…псарня чудная, вряд людям вашим житье такое ж, как вашим собакам» . На эту фразу обиделся псарь Троекурова. Он сказал Дубровскому, что некоторые дворяне могут позавидовать житью собак его хозяина.
Это послужило поводом к серьезной ссоре, закончившейся судебным разбирательством. Из-за этой жестокой судебной тяжбы Андрей Гаврилович сильно заболел. Он слег. Няня, ходившая за ним, решила написать обо всем сыну помещика – Владимиру Дубровскому.
Этот молодой человек воспитывался в Кадетском корпусе и теперь служил в гвардейском полку в Петербурге. Отец баловал Владимира, ни в чем ему не отказывал. Молодой Дубровский кутил, влезал в долги и мечтал о богатой невесте.
Но, узнав о страшном известии, Владимир тут же бросился в Кистеневку. На его глазах отцу становилось все хуже и хуже. И однажды, встретившись с Кирилой Петровичем, Дубровский-старший не выдержал. С ним сделался удар, и он умер.
Владимир стал считать Троекурова своим кровным врагом. Да и тот, увидев дерзкого сына соседа, продолжал войну. Она закончилась тем, что Кистеневку вместе со всеми людьми отдали во владение Троекурова.
Последний вечер в имении был для Владимира полон печали и воспоминаний. Автор часто упоминает о том, что молодому Дубровскому не хватало семьи, домашнего уюта. У него рано умерла мать, он плохо знал своего отца, но испытывал к нему большую привязанность. После смерти родителя Владимир чувствовал глубокое одиночество. В последний вечер он сел перебирать отцовские бумаги и случайно нашел письма покойной матери. Зачитавшись этими письмами, он окунулся в атмосферу семейного уюта и позабыл про все на свете.
Для Владимира была невыносима мысль о том, что его родовое имение может отойти врагам. Поэтому он принял решение поджечь дом. Герой не хотел жертв, велел отпереть все двери перед поджогом, но крепостной Архип не послушался своего барина. Из-за него в пожаре сгорели и приказные.
Дубровский забрал своих верных крепостных крестьян, к которым относился по-отечески, и ушел с ними в лес. Этот герой сделался благородным, но жестоким разбойником. Удивительно было одно – он щадил поместья Троекурова, всегда обходил их стороной. Позже мы узнаем, что уже тогда Владимир полюбил Машу Троекурову и поэтому не трогал имение ее отца.
Почему Дубровский стал именно разбойником? Не найдя защиты у закона, он решил тоже жить по неписаным правилам – правилам силы и жестокости. Но его благородная натура все-таки ограничивала героя в этом, делала его «благородным разбойником» .
Я считаю, что симпатии автора на стороне Дубровского. Ведь это благородный, честный, добрый человек, умеющий любить и прощать. Он хорошо относится к своим крестьянам, видит в них не слуг, а людей. Это очень важно.
Владимир Дубровский смел и решителен. В критической ситуации он умеет быстро принимать решения и находить выход из любого положения. Вспомним хотя бы эпизод с «медвежьей комнатой» , когда Дубровский пришел в дом Троекурова под видом учителя Дефоржа. Оказавшись один на один с медведем, Владимир поборол страх и застрелил хищника. Тем самым он вызвал невольное уважение и у Троекурова.
<span> Даже став разбойником, Владимир не преступал свои стойкие моральные принципы. В Дубровском оказалось достаточно мудрости, чтобы разглядеть в Маше Троекуровой ее самые лучшие качества, несмотря на то, что она дочь его злейшего врага. Недаром Пушкин подчеркивает все самое хорошее в Дубровском, называя его «благородным разбойником». </span>
Робіна Гуда оточують молоді, сильні, життєлюбні парубки. Вони не нехтують нарядним одягом, люблять поїсти, попити, побенкетувати. Їм абсолютно чужий похмурий чернечий аскетизм. Зате по першому заклику предводителя готові вони взяти участь в найнебезпечніших пригодах. Їх 140 чоловік. І всі вони зв'язані самовідданою дружбою. Благородний Робін Гуд не залишає в біді своїх друзів і соратників. Цій темі присвячений ряд балад. Спритність, сміливість, винахідливість допомагають Робіну Гуду в його ризикованих справах. У одній з пісень розповідається, як був врятований стрілець Уілл Статлі, що попав в руки до шерифа і засуджений до страти ("Робін Гуд виручає Уілла Статлі"). Один з найбільш популярних персонажів баладного циклу - Джон, якого жартома прозвали Малюком, - відважний коваль, силач величезного зросту. У баладі "Робін Гуд і Гай Гісборн" Робін Гуд одягається в кінську шкуру, яку носив переможений ним лицар, звільняє Малюка Джона, захопленого шерифом.
Адже Робін Гуд не був рядовим грабіжником. У баладах він часто прагне відновити зганьблену справедливість, тобто робить те, що, згідно з народними виставами, повинен робити король. У одній з балад він заявляє королеві: "Я ніколи не ображав людини праведної і чесної, я нападав лише на тих, що живуть за чужий рахунок. Я ніколи не пролив крові орача..." Тому настільки охоче нападає Робін Гуд на зарозумілих князів церкви, огрядних абатів і ченців, що живуть за рахунок бідних трудівників ("Робін Гуд молиться богові"). А коли в руки йому попав єпископ Герфорд, що осмілився їхати через ліс Шервудський, він витрусив з нього триста дзвінких червінців, а також змусив його під звуки мисливських рогів танцювати у важких чоботях ("Робін Гуд і єпископ Герфорд"). Але не бажання наживи керує вчинками Робіна Гуда. Одна з його характерних рис- це турбота про бідних і пригнічених. Одного дня йому вдалося врятувати рибальський баркас від нападу піратів, і все золото, награбоване морськими розбійниками, він віддає біднякам ("Робін Гуд ділить золото"). Немало добрих справ зробив веселий Робін Гуд. Від повного розорення врятував він збіднілого лицаря, що заборговував абатові чотириста золотих, з'єднав вузами браку двох закоханих і тому подібне. Тому у Робіна Гуда багато друзів, завжди готових прийти на допомогу. Коли Робін Гуд ледь тягнув на собі Малюка Джона, пораненого в коліно людьми шерифа, згаданий лицар дав їм захист в своєму замку, а бідна стара, якій Робін Гуд допоміг у важкий рік, врятувала його від розправи єпископа ("Робін Гуд, стара і єпископ").<span>
Хоча зазвичай Робін Гуд ворогує із знаттю, в одній з балад розповідається про те, як він допоміг лицареві, що попав в біду.
Син лицаря служив при королівське дворі, що вимагало великих витрат і лицареві довелося закласти всі свої маєтки абатові найближчого монастиря. Прийшов час сплати боргу, але платити було нічим, і лицар відправився в абатство просити про відстрочення.
Коли він проїздив через ліс Шервудський, на нього напали вільні стрілки на чолі з Робіном Гудом. Але побачивши, що у лицаря нічого немає, і вислухавши його сумну історію, Робін Гуд дав йому суму, необхідну для викупу земель, а решта вільних стрілців подарували коня, вуздечку, пару чобіт і шматок сукна на новий плащ.
Робін Гуд приходив на порятунок кожному, хто потребував допомоги в самих різних життєвих обставинах.</span><span> </span>
Поизведение Кот Ворюга мне понравился потому что оно очень забавное и учитто что не надо воровать. пиши к премеру так.
