Природа — наша мати. Цю істину наші пращури знали ще тоді, коли тільки-по навчилися мислити і говорити.
Вивчаючи історію Стародавнього світу, ми ознайомилися з різними віруваннями первісних людей. Всі вони свідчать про те, що людина пов’язує своє народження і життя з природою: рослинами, тваринами, стихіями. Наприклад, тотемізм. Кожне плем’я, яке сповідувало цю релігію та вірило у своє походження від тварини або рослини, було впевнене в тому, що його прародичами були якісь тварини чи птахи. Хоч ми й живемо в епоху науково-технічного прогресу, до цього часу залишаються народи, які зберегли прадавні традиції уподібнюватися предкам-тваринам. Так, у одному індійському поселенні молодим дівчатам у день повноліття підпилюють передні зуби і залишають довгими ікла, щоб вони були схожі на кішку, бо саме її вважають праматір’ю роду. А дівчатам і хлопцям одного із африканських племен вибивають передні зуби. Так вони вшановують засновницю свого роду — антилопу зебу.
Та не лише сліпа віра неосвічених людей є доказом єдності людини і природи. Сучасні вчені науково довели, що характер окремої людини і менталітет цілого народу залежать від кліматичних умов місця проживання. Це також стосується кольору шкіри, зовнішності, будови тіла. Отже, природа дійсно є матір’ю людства, тому так само, як мати віддає дитині частку своєї душі, так і природа наділила нас своєю. Та людство не зрозуміло і не оцінило такої щедрості. Воно виявилося надміру егоїстичним щодо своєї матері і займає позицію невдячного споживача — здатне лише брати, брати, брати… А матінка-природа жорстоко потерпає від своїх нерозумних дітей. Її легені майже знищені — нещадно вирубуються ліси. Її очі-озера втратили блиск, бо замулилися і перетворилися на смердючі болота. Судини-ріки не несуть бурхливі потоки, щоб напоїти моря, бо джерела захлинулися від бруду. Вона втратила свій дзвінкий мелодійний голос, бо птахи не співають, а ніби плачуть. Серце її розривається від вибухів.
Материнське терпіння велике, але не безмежне. Ось і карає нас матінка-природа за варварське ставлення до неї. Оази життя з’їдає пустеля. Немає чистої водиці, бо не раз ми плювали в криницю. А ось землетрус на вісім балів, а ще цунамі, щоб добре ми знали, як шкодити природі. Вулкани, пожежі, спеки, потопи… Що далі? А краще не буде, якщо людство не змінить свого ставлення до природи.
Безсполучникові речення
<span>1. Дихає вітер, линуть пахощі . </span>
<span>2. Ідеш удвох - дорога коротша. </span>
<span>3. Знаю: весна буде рання. </span>
<span>4. Зрадів ліс: почався дощ. </span>
<span>Сполучникові речення </span>
<span>1. Дихає вітер, і линуть пахощі . </span>
<span>2. Коли ідеш удвох, то дорога коротша. </span>
<span>3. Знаю, що весна буде рання. </span>
<span>4. Зрадів ліс, бо почався дощ.
</span>
Художній опис ластівки.
Якось навесні під дахом нашого будинку з'явилася дивна глиняна кошик. Бабуся пояснила мені, що це гніздо ластівок. Виявляється, ці пташки будують свої будиночки з глини на стінах будинків.
Я почала стежити за <u>господарями</u> гніздечка - витонченими ластівками. Здавалося, що вони зроблені з порцеляни. Їх точені чорно-сині фігурки з білосніжними грудками переливалися на сонечку.
Ластівки радували нас тихими невигадливими пісеньками. Коли у них вилупилися пташенята, турботливі батьки ловили для них жучків і комах. Минуло небагато часу, пташенята зміцніли, і мама-ластівка стала вчити їх літати. Пташенята були дуже смішними і неповороткими. Але не ми встигли озирнутися, як із забавних пташенят вони перетворилися на граціозних дорослих птахів.
Восени ластівки відлетіли у теплі краї. Але ми не сумували, бо знали, навесні вони обов'язково повернуться. Існує прикмета: якщо ластівка сов'єт на вашому будинку гніздо, то тут оселиться щастя. Тепер у нашому будинку живе щастя.
<span><span>Дзвінко й безтурботно щебетали пташки Суворовці завжди йдуть струнко, бадьоро, красиво . Нас зустрічали тепло й привітно. Ми, коли бачимо один одного, то радісно, привітно і весело усміхаємося.</span></span>
Нарешті настала білосніжна зима. Випав уже не перший сніг. Він окутав землю надійним покривало. Воно не розтане швидко. Сонце вже не гріє своїм промінням. Але сьогодні напрочуд сонячно, адже воно усміхається. Сніг виблискує і переливається яскравим світлом під його промінням. Біля людських осель юрмляться снігурі, горобці та синички в пошуках поживи.
Дуже весело дітворі. Вони летять на санчатах із гірки чи прокладають лижню на білому сніговому покривалі. Зима загартовує.