Дорогі Пилипе, Санько та Грицик! Прочитавши твір В. Рутківського "Джури козака Шайки", з усіх героів ви мені найбільше сподобалися. Всі ви дуже сміливі, відважні. Ваші пригоди надихають до нових звершень.
Грицик та Санько, ви молодці, обдурили пана Кобилянського, узяли в полон Тишкевича, з вас обов'язково виростуть гарні джури або навіть такі ж невловимі козаки, як Швайка. Ви друзі- відчайдухи, готові в будь-яку хвилину прийти на допомогу один одному та оточуючим. Прошу передати Демку Дурній Силі, щоб повчився у вас, та ніколи більше не зв'язувався з такими бридкими людьми, як Тишкевич та пан Кобильський.
Шановний Швайко, ти й справді дуже гарний козак! Ніколи не здашся в полон татарам та панам. Ти завжди знаходиш вихід з будь якої ситуації. Який же ти молодець, виростив таких гарних джур. Шкода що в сучасному світі немає таких відчайдухів. В вас й справді є чому повчитися.
Дякую що ви є.
Ответ:
Мирослава — дочка заможного боярина Тугара Вовка. Багато дівчат із заможних родин стають розбещеними, слабкими, але не вона. Її батько — сильний чоловік, «як дуб»-, і Мирослава достойна його дочка.
т дівчина! Тій не жаль би бути мужем. І певно, ліпший з неї би був муж, ніж її батько!»
Максим – наймолодший син Захара Беркута, перейняв ідеали батька, хоробро б’ється у першій сутичці з монголами. Закоханий у боярську дочку — Мирославу. Максим Беркут зовнішність: «…його хороше, сонцем обпалене і здоровим рум’янцем осяяне, одверте, щире лице» «мов здоровий дубчак між явориною, визначався між усім тухольським парубоцтвом» Модные куртки «…Молодий гірняк»; «…перший удалець на всю тухольську верховину, син тухольського бесідника Захара»;
Українська «химерна проза» <span>Химерна проза стала досить помітним явищем у потоці української літератури 70-80 pp. XX ст. Можна окреслити умовно певні «крайні точки» цього явища: від роману О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця» 1958 р., до творів В. Шевчука «Дім на горі» та «На полі смиренному» (1983), охоплюючи широкий простір справді неординарних спалахів — В. Земляка «Лебедину зграю», «Левине серце» П. Загребельного, Є. Гуцала «Позичений чоловік...», «Оглянься з осені» В. Яворівського.</span>Термін «химерний» з’явився в 1958 р. разом із романом з народних уст О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця». На той час це — єдиний твір, у якому наскрізним, центральним елементом поетики була саме умовність. Уже з перших сторінок роману О. Ільченка читач потрапляє в химерну атмосферу, де діють Господь Бог, святий Петро, безсмертний козак Мамай, Чужа молодиця (тобто Смерть), з усіма казковими героями трапляється безліч дивних, часом фантастичних пригод. Оповідь ведеться від першої особи. Це нагадує казку, де відчувається присутність автора, іронічного сучасника, який оповідає в розважливій формі про якісь давноминулі події. Гумор і безліч його відтінків (тонка іронія, сарказм, карикатура, бурлеск і травестія, гротеск) виступають основоположними принципами.Після роману О. Ільченка була перерва в 13 років, а в 1971 р. В. Земляк ніби відроджує це явище, хоча химерною свою дилогію «Лебедина зграя» та «Зелені Млини» він не називає, це уже критики активно використовують цей термін.Суть найпоказовіших рис, які дозволяють об’єднувати окремі твори в химерні полягає в особливостях оповідної манери, де завжди присутній всюдисущий, іронічний, усезнаючий оповідач, тобто бачимо тяжіння до особливостей усного мовлення, простежуємо перехрещення різних планів бачення, що зумовлює складні стилістичні ефекти — хронологічну непослідовність у викладі матеріалу, зміну тональностей — від комізму до глибокої лірики й драматизму, а то й трагізму, загальну романтичну піднесеність, композиційну розкутість, вільні комбінації з часом, власне часові маніпуляції.Український химерний роман завжди ставився в контекст інших літератур, зокрема романів Гарсіа Маркеса, Ч. Айтматова, Н. Думбадзе, Й. Друце, В. Василаке, А. Бела, Ю. Ритхеу, В. Сангі тощо.<span>Витоки химерного роману сягають іще «Енеїди» І.П. Котляревського, яка утвердила в українській літературі нові принципи художнього освоєння дійсності, народний світогляд. Близькими є також «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка, «Марко у пеклі» О. Стороженка, «Співомовки» С. Руданського, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського, «Вечори на хуторі біля Диканьки» М. Гоголя. При всій різності цих творів, співзвучності знаходимо у високому синтезі набутків народної творчості з літературними прийомами, в осмисленні фольклорного світобачення. Отже, ми можемо говорити про національні витоки, власне підґрунтя химерної прози, яка не була запозичена. Це явище являє собою синтез національних фольклорних набутків і літературної традиції. Тому найвідповіднішим цьому явищу є і сам термін «химерний».</span>Химерна проза — письмо, насичене міфологічністю, філософськими роздумами, художньою умовністю.Ознаки химерної прози:1. Використання міфів.2. Міф не має хронотопу.3. Присутність химерних образів.<span>4. Межа між світом реальним та ірреальним стерта.</span>
Риба загинула – це сумно. Однак кожен мусить раніше чи пізніше вмирати. І, як на мене, горе рибалки з приводу загибелі приятеля навіть сумніше, ніж сама смерть риби. Та вмирати, за все життя не почувши голосу риби, – це справді найгірше, що може трапитися людині.
