Мистецтво – це творче осмислення навколишнього світу талановитою людиною. Плоди цього осмислення належать не тільки його творцям, а всьому людству, що живе на планеті Земля. Безсмертні прекрасні утвори давньогрецьких скульпторів і архітекторів, флорентійських мозаїчних майстрів, Рафаеля й Мікеланджело… Данте, Петрарки, Моцарта, Баха, Чайковського. Дух захоплює, коли намагаєшся розумом охопити всі, створеними геніями, збережене й продовжене їхніми нащадками й послідовниками. Зараз неможливо уявити собі, що наше життя не супроводжувало б мистецтво, творчість. Це утопія, який, на щастя, ніколи не призначено втілитися в життя. Де й коли б не жила людина, навіть на зорі свого розвитку, він намагався осмислити навколишній його мир, а виходить, прагнув зрозуміти й образно, дохідливо передати отримані знання наступним поколіннямТак з’явилися настінні малюнки в печерах – древніх становищах людини. І це породжено не тільки бажанням захистити своїх нащадків від пройдених уже предками помилок, а передача краси й гармонії миру, замилування перед доконаними утворами природиЛюдство не тупцювало на місці, воно поступально рухалося вперед і вище, так само розвивалося й мистецтво, що супроводжує людину на всіх етапах цей довгий і болісний шляхи. Якщо звернутися до епохи Відродження, захоплюєшся тими висотами, яких досягли художники й поети, музиканти й архітекториБезсмертні утвори Рафаеля й Леонардо да Вінчі дотепер заворожують своєю досконалістю, пластикою й глибоким усвідомленням ролі людини у світі, де йому призначено пройти свій недовгий, але прекрасний, часом трагічний шляхРосія не стала далекою провінцією мистецтва. Ще на зорі свого виникнення вона заявила голосно й сміло про своє право встати поруч із найбільшими творцями Європи: «Слово об полицю Игореве», ікони й розписи Андрія Рубльова й Феофана Грека, собори Володимира, Києва й Москви. Ми не тільки пишаємося дивними пропорціями храму Покрова на Нерли й московським Покровським собором, більше відомим під ім’ям храму Василя Блаженного, але й свято шануємо імена творців, якщо вони залишилися в пам’яті народу, як це трапилося із зодчими Бармой і Постником.Не тільки древні утвори залучають нашу увагу. Ми постійно зіштовхуємося із творами мистецтва в повсякденному житті. Відвідуючи музеї й виставочні зали, ми хочемо прилучитися до того прекрасного миру, що доступний спочатку тільки геніям, а потім іншим, учимося розуміти, бачити, усмоктувати в себе красу, що стала вже частиною й нашим звичайним життямМистецтво тим і прекрасно, що воно створюється вибраними, а належить мільйонамМи намагаємося зрозуміти створене майстрами, наближаємося до їхнього бачення миру. Чи не це головне призначення мистецтва? Воно призначено для вдосконалювання людиниУсім бути творцями неможливо, але намагатися проникнути в суть утвору генія, наблизитися до розуміння прекрасного – у наших силах. І чим частіше ми стаємо споглядальниками картин, архітектурних шедеврів, слухачами прекрасної музики, тим краще для нас і навколишніхМистецтво багатолике, вічно, але, на жаль, воно не може впливати на людей без їхньої волі, розумової напруги, певної роботи думки. Людина повинен захотіти навчитися бачити й розуміти прекрасне, тоді мистецтво буде благотворно впливати на нього, суспільство в цілому. Це, напевно, буде в майбутньому. А поки талановиті творці не повинні забувати, що їхні добутки здатні впливати на мільйони, і це може бути доброчинним або пагубнимВ XX столітті зросла роль кіно, телебачення й відео. Вони стали головними кумирами молоді. І прекрасно, якщо цей добрий, гуманний початок, тобто щире мистецтво з віковими традиціями. Але якщо на наші екрани ступне пропаганда насильства, культу сили, зла, ми загинемо слідом за невдачливими героями цих одноденок-бойовиківЯ вірю, що все це тимчасове, минуще, незабаром люди зрозуміють це. Уже багато хто усвідомлюють, що жоден фільм не замінить спілкування із книгою, музикою, живописом<span> </span><span> </span>
Добров цьму творы проявляэться тим шо дядько не залишив климка а забрав його до себе а зло те шо його дядька вбили вуглем а потым його самого вбило попаданям автоматноъ черги в груди
Іван Сила виріс серед чудової карпатської природи у великій родині. Чесний, відкритий, благородний, Іван ще не раз потрапляв у халепи, але завжди знаходив достойний вихід із найскладніших ситуацій. Автор не погрішив проти закону жанру, адже в казках завжди перемагає добро і благородство.
природа це нашприятель вона нам допомогає. вонаприносить плоди і перетворює вуглекислий газ на повітря. за допомогою природи ми живемо.природа це не тільки наш помічник а й найгарніше що є у світі. не вірите прокинтесь вранці і подивіться на сонце яке сходить з за дерев на росу яка як маленькі хрусталики спить на гіллях і листях рослин. природа наш скарб бережіть її
Чіпка (Ничипір) Варениченко – головний герой роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» П. Мирного. Він є байстрюком, сином Мотрі, чоловіком Галі.Зовнішність: він мав «дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка», «ні високого, ні низького зросту, – тільки плечі широкі, та груди високі…».Характер: у Чіпці живуть дві людини – правдошукач і розбійник. Як правдошукач він є допитливим, хазяйновитим, кохає Галю і любить Мотрю й бабу Оришку, прагне справедливості для усіх. Ставши розбійником, у ньому є жорстокість, бажання випити, здатність віддати усе, щоб «забутися», втілює у собі образ революціонера, бунтаря, який кривавими методами хоче створити нове справедливе суспільство.Ставлення до інших: Чіпка любить свою бабусю й матір, дружить із працьовитим Грицьком, кохає Галю. Коли ж підпадає під вплив горілки та Лушні, Матні й Пацюка, то забуває і навіть кривдить матір, відрікається від порядних знайомих, ненавидить увесь світ і здатен на вбивство.Ставлення інших до Чіпки: у дитинстві його любили лише рідні, він дружив з Грицьком. Суспільство жорстоко ставилось до нього, бо Чіпка був байстрюком. Коли Чіпка став господарем, люди почали його навіть поважати, висували у земство, його кохала Галя. Ставши розбійником, суспільство бачило в ньому лише монстра, а для своїх товаришів по його чорному промислу він став ватажком.Ставлення автора до Чіпки: Панас Мирний та Іван Білик досліджують процес перетворення людини з правдошукача до вбивці. Вони йому співчували, розуміючи, що він – породження суспільства, але в кінці засуджують його, що той не зміг протистояти цьому жахливому впливу і почав вбивати.Перетворення Чіпки на злодія – результат «дурних умов», у яке його заганяло суспільство та індивідуально-психологічні особливості цієї людини. Якби він зміг побороти в собі бажання помсти, він став би позитивним героєм, прикладом, що треба боротися за себе, але мирним шляхом. Але внутрішня слабкість, проявлена у його пияцтві та розбоях відвертає у мене будь-які симпатії до нього.