пиооеУмій за неї постояти,
Коли прийде тяжка година.
Рідніш за неї - рідна мати,
А як на те - одна святиня.
Її не зрадь, її люби, багатою її роби.
Наш край, - це Батьківщина мила,
А все у ньому, мов РОДИНА.
<span> Солом'яний бичок, який перетворював солому в золото.</span>
ШРАМ (справжнє прізвище Чепурний)
По одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по
пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду — старий «козарлюга». Був він син
паволоцького попа, по прізвищу Чепурного, учився в Київській братській школі, і
вже сай вийшов був на попи. Як же піднялись козаки з гетцу маном Остряницею, то
і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би
у своїй парафії, чуючи, як іллється рідна йому кров за безбожний глум польських
консистентів ,і урядників над українцями, за наругу католиків і унітів над
греко-руською вірою. Сидів він зимовником серед дикого степу на Низу, взявши
собі за жінку бранку туркеню; проповідував він слово правди божої рибалкам і
чабанам запорозьким; побував він на полі й на морі з низцями; видав не раз і не
два смерть перед очима да й загартовався у воєнному ділі так, що як піднявсь на
ляхів Хмельницький, то мав з його велику користь і підмогу. Ніхто краще його не
ставав до бою; ніхто не крутив ляхам такого веремія... У тих-то случаях
пошрамовано його вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й
забули реєстрове його прізвище. І в реєстрах-то, коли хочете знати, не Чепурним
його записано. не раз дзвонив старий Шрам шаблею; далі, почуваючись, що вже не
служить сила, зложив з себе полковництво, постригсь у попи да й почав служити
богові.
Іванець Брюховецький
Іванець був собі не значний товариш, да за свою щиру службу старому
Хмельницькому мав велику в його повагу і шанобу. Бувало, проживаєш у
гетьманському дворі, то й чуєш: «Коханий Іванець! Іванець, друже мій єдиний'» —
озветься до його під веселий час, за чаркою. «Держись, Юру,— каже, бувало,
синові,— держись Іванцевої ради, як не буде мене на світі: він тебе не ошукає».
От Юрусь і державсь його ради, і вже було, що скаже Іванець, те й свято.
Мабуть, нечистий напутив його. Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав
прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не
зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од
усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скілько його там
осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за
ним роєм: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» А він, ледачий, з усіма
обнімається, да братається, да горілкою поїть...Запорожці так собі його
вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим. Тепер уже він Іван
Мартинович Брюховецький. Ні на що славне Запорожжє, коли такі гетьмани настали!
У моєї мами руки ніжні ніжні мов пелюстки
. друзі говорять мені що посмішка моя неначе
. день сьогодні похмурий ніби чорна фарба на
4 незмогла придумать
