Україна багата на талановитих людей. Одним з найвідоміших та
найславетніших її синів є Григорій Савич Сковорода. Він вів просте
життя, проте саме він вказав нам стежку до щастя, злагоди та спокою -
стежку сродної праці.
Спочатку варто розібратись, що собою представляє сродна праця. Відповідь
треба шукати в самому слові. «Сродна» - «с роду», тобто «з народження».
На мою думку, сродною працею можна назвати ту роботу, від якої людина
отримує задоволення. Це те, до чого в людини лежить душа, без чого
неможливо уявити життя. У творчості Г. Сковороди ми зустрічаємо багато
прикладів сродної праці. Найяскравішим з них є байка «Бджола та
Шершень».
Бджола – уособлення людини працьовитої, яка знайшла своє покликання.
Шершень – звичайний нахлібник, що не має в житті ані мети, ані способу
її досягти. Хто ж з них є щасливішим? На перший погляд здається, що
Шершень. Чому? Бо він не гне спину, але користується готовим результатом
(їсть мед, здобутий бджолами). Та ні, не все так просто. Насправді
щасливою й задоволеною життям є Бджола. Вона не тільки має мед, але при
цьому вона займається улюбленою працею. «А без сього жити, навіть
купаючись у меду, для нас найлютіша мука», - каже вона.
Ця байка є виразним прикладом сродної праці та її ролі в житті людини.
На цю тему можна привести багато прикладів не тільки з літератури.
Наприклад, творча особистість ніколи не буде щаслива, якщо не малюватиме
чи писатиме вірші. Згадайте, як тяжко було Тарасу Шевченку в часи
десятилітнього заслання, коли сам цар написав на його справі «Із
забороною писати та малювати».
Історія знає багато схожих прикладів, та всі вони відображені в роботах
Григорія Савича: байках, віршах та афоризмах. Треба шукати своє місце в
житті, завжди щось робити, чимось займатись – саме тоді сродна праця
ввійде в твоє життя й завжди приноситиме гарні плоди. Бо «ніщо не
втрачено, якщо не втрачено все,» - саме таке життєве кредо ми можемо
перейняти у філософа, поета, педагога Григорія Сковороди.
Ось і прочитана повість.
Мені вона сподобалась, бо в ній розповідається про людей, які прагнули здобути освіту, особливо дітей, що тягнулися до навчання. У повісті розповідається про дитинство самого письменника. Хто ж він, цей Михайлик?
Це простий, сільський хлопчик, син бідняків. Він дуже допитливий, йому все хочеться знати, до всього дійти своїм розумом, а багато чого довідатися від дорослих. Наслухавшись казок, легенд і розповідей свого діда Дем'яна та улюбленої бабусі, Михайлик сприймає світ, як казку. Він любить зорі у високому небі, запах жита в полі і різних трав у лісі. Любить слухати перепілку в житі і стук дятла на старій груші. Він чуйно прислухається до бентежних звуків гусей-лебедів у високому небі. Михайлик — романтична натура.
А який радий Михайлик приходові літа! Це ж найкраща пора в житті дитини. Він уявляє літо як щось живе, як істоту: "Літо-літечко тихо з полів зайшло в село, постояло біля кожного тину, городу, та й взялося до свого ділечка, щоб усе росло, родило". Великий вплив на Михайлика мала мати, яку він дуже любив, до мови якої весь час прислухався. Мати ріднилася з природою: вона дослухалася до неба, до землі, до схлипування роси. Увага до всього доброго, красивого перейшла Михайликові від матері. Тому він теж, як свята, очікував того дня, коли грім розморожує сік у деревах чи коли не зіллям, а хлібом починає пахнути жито.
Михайлик підріс. Він дедалі більше прилучається до роботи в господарстві, у всьому допомагає батькам. І скільки в нього гордості! Хоч як не хочеться йому поспати рано-вранці, але встає, коли його будить мати пасти коняку Обмінну. Михайлик знає, що це його обов'язок. Я ще подумала, що я не така. Треба й мені виправлятись. Мене дуже вразив випадок, коли Михайлик хотів йти поковзатись на ковзанці. Аж тут назустріч батько, наказує везти до млина мішок гречки. Хлопчик вертає додому, запрягається в санчата і везе мішок до вітряка. І стільки тут виявилось поваги до батька, слухняності. Хоч інколи буває, що Михайлик не послухається. Але це тільки тоді, коли знає, що це якась дрібничка, що прикрощів батькові чи мамі він цим не завдасть.
Порівняльна характеристика Сави Чалого та Гната Голого:
Сава Чалий та Гнат Голий - центральні персонажі твору "Сава Чалий". Ці образи протиставлені один одному. Сава Чалий - людина слабкодуха, роздвоєна. На початку твору читач навіть не здогадується про подвійну душу славетного запорожця, адже автор каже про нього: "Він хоче людей і віру боронить". Проте, згодом ситуація змінюється - Сава стає зрадником. Проте, як на мене, у дечому його можна виправдати, адже це людина-вибух, яка прагне визволити поневолений народ, однак заплутується у власних думках та прагненнях.
Гнат - абсолютний антипод Сави. Це незламний борець та відданий патріот, який щиро вірить у щастя рідної землі, через що одразу погоджується на повстання. Це не просто ватажок, а справжній боєць, який завжди стоїть у перших рядах. Гнат усвідомлює, що під будь-яким керівництвом народ не буде мати гідного життя, тому дуже важливо досягти незалежності. Гнат - один з наймужніших та найромантичніших образів української літератури.
Так найстрашніша коли людина зраджує Україну це таке почуття на душі як ти віддав душу чорному.Прошу вас не зраджувати своєї Батьківщини де ви народились.
Тема: розповідь про те, як бабуся хотіла піти з дому.
Ідея: Уславлення батьків, матері. Заклик любити батьків, цінувати їх піклування.
