«Це була дитина ніжна, делікатна, смирна. Ходив завжди чистенький, чепурненький, на двір він виходив боязко, ніколи не розбишакував»,
«випещені ніжки».«…чистенький. Ніжний, з щічками, як проскура»«Коли Федькова труна сховалась за рогом вулиці й не було вже нікого видно, Толя одійшов од вікна, перекрутився на одній нозі й побіг гратися з чижиком»
<span>Кам’яний хрест як художній символ . Життя взагалі важка річ, а в особливості життя селянина-бідняка. Тягне він його, мов коня на гору, спотикаючись та ледве дихаючи. І все ж таки живе і хоче жити на рідній землі — там, де народився, де пройшли найкращі роки, де зігрівають спогади. Важко йому розлучатися з рідною домівкою, навіть з набридлим, але таким дорогим горбом, не хоче він шукати щастя в іншому місці, хоч життя та діти вимагають цього. Саме про це й пише у своїй новелі «Камінний хрест» В. Стефаник.</span>Земля для селянина — наймиліше слово, хоч вона не м’яка і не дарує багаті врожаї. Проте він любить і шанує її, адже вона його годувальниця. Була і в Івана Дідуха така «годувальниця», яка складалася з високого горба, найвищого та найпоганішого з усього села. Але що вже робити, якщо таку спадщину залишили батьки. Спасибі їм і на тому!Тяжко працював на цьому горбі Іван Дідух, так працював, що навічно залишився зігнутим, мов навпіл переломаним. Так і прозвали його Перелома- ним. Був у нього тільки один кінь та малий візок «коня запрягав у підруку, сам себе в борозну…» Тягнув нагору той візок, що й жили від напруги виступали. Доля не всміхалася йому. Каже він сам про себе: «Я зробок — ціле тіло мозоль, кості дрих- ляві, що заки їх рано зведеш докупи, то десять раз йойкнеш». Таке ж життя чекає і його дітей. Тому вони і намагаються виїхати з України, хочуть знайти якесь краще місце, де б їм легше жилося.Але Іван Дідух не вірить у те, що є десь такий «обіцяний рай». Звиклий тяжко працювати, він проте не хоче кидати свого «горба щонайвищого і щонайгіршого над усе селянське поле», бо віддав йому, здається, усе своє життя. Тільки вмовляння синів та жінки змушують його їхати до Канади.Від’їжджаючи, Іван Дідух залишає на піскуватому своєму горбі камінний хрест, мов пам’ять про себе. Він вважає, що, їдучи до далекого краю, залишає своє серце, свою частину роду на пій землі. Усе життя, від віку до віку працювали на ній його діди- прадіди, працювали й полягли в неї з надією, що їхні нащадки будуть продовжувати їхній життєвий шлях. Але… «два роки нічо в хаті не говорилоси, лиш Канада та й Канада».Невідомо, що чекає Дідуха у Канаді. Ясно одне, що легкого хліба там не буде. Тому з таким болем залишає рідну землю ця людина. Стільки горя в його словах, стільки розпачу в його діях! Здається, що він сам перетворився на кам’яний хрест, бо стояв так, що «слова не годен був заговорити». Дивовижно, що навіть той горб, який забрав у Івана Дідуха усі сили та здоров’я, та, здається, й усе життя, видається йому «утраченим щастям», єдиним зв’язком між минулим та майбутнім. А «камінний хре- сток» виступає як символ трагізму селянського життя, безвихідного становища, коли людина не чекає щастя на рідній землі і не вірить, що знайде його на чужині.Рвуться зв’язки між селянами, які прожили усе життя на одному місці, саджаючи та вирощуючи хліб. Хтось з них залишається, щоб продовжувати це робити, а хтось стає підневільним вигнанцем. Іван Дідух, їдучи у далеку путь, починає танцювати, щоб заглушити душевний біль. Але, здається, що й сам танок — згусток болю та розпачу разом зі сльозами: «Як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач».<span>Стоїть на найвищому горбі камінний хрест. Він не просто стоїть; він промовляє до нас своїм нечутним голосом. Він розповідає про те, що відбувалося багато років тому. Він — це ніби пам’ятка про страшні роки страждань бідного селянина; він — символ трагізму життя українського селянина- бідняка. Давно вже немає тієї людини, яка встановила його, а він все стоїть, як згадка про біль, розпач і тугу за рідною землею.</span>
Твір "Тополя"-балада,тому ,що як нам відомо,балада-це жанр ліро-епічної поезії фантастичного,істориго-географічного або соціальго-побутового спрямуванням з драматичним сюжетом.І твір"Тополя" відповідає всим цим ознакам.
« Давня весна » аналіз — тема, ідея,
художні засоби, жанр, композиція та інші
питання розкриті в цій статті.
«Давня весна» Леся Українка
аналіз
Автор: Леся Українка
Рік написання — 1894
Тема: відтворення впливу приходу весни
на хворобливий стан поетеси.
Ідея: возвеличення краси весняної
природи, за сприянням якої людина
забуває про свою хворобу, самотність.
Основна думка: Моя душа ніколи не
забуде Того дарунку, що весна дала.
Жанр: пейзажна лірика.
«Давня весна» художні засоби
Метафори: «весна промінням грала,
сипала квітки»; «летіла хутко»,
«весна… дарунки всім несе»,
«заглянули від яблуні гілки», «зам
иготіло листячко зелене», «прилинув
вітер, заспівав», «прилинули пісні
пташині», «гай свій відгук… прислав»,
«весна дала», «весна… за вікном
цвіла».
Порівняння: «летіла хутко, мов
стокрила».
Риторичні оклики: «За нею вслід
співучії пташки!», «Зелений шум,
веселая луна!», «Ні, не забула!».
Композиція «Давня весна»
Експозиція: «була весна…».
Зав’язка: хворобливість і самотність
поетеси під час буяння весни.
Кульмінація: радість ліричної героїні
з приводу того, що її «не забула»
весна.
Розв’язка: вдячність поетеси весні
за її дарунок.
«Давня весна» ідейно-
художній аналіз
Весна — найжаданіша пора у житті
людини, її завжди зустрічали радісно й
урочисто.
Після довгої зимової холоднечі та негоди
всім кортить поспілкуватися з живою
природою — власними очима побачити,
як прокльовуються з-під землі ніжні
списики зела, як прилітають птахи і
лунають їх дружні співи.
Весна для Лесі Українки — це час, коли
їй не так болить, це відчуття приливу
сил, енергії, прагнення насолоджуватися,
радіти від тих змін, які відбуваються в
природі.
Дана поезія написана під час хвороби
поетеси.
