Ответ:
У наших давніх літописах є одне оповідання, яке не блищить красою, не вихвалює героїв, але зворушує серце. У ньому таїться якесь пророкування, що підтримує надію й віру в ідеали тих, «котрі вже край свій рідний зацурали, занедбали…» *** HUAWEI Украина Жив колись у Києві в неволі улюблений син половецького хана, малий хлопчина. Якось під час походу його взяв у полон князь Володимир Мономах і залишив при собі за вроду. Хлопчик жив у розкошах і з часом потроху став забувати рідний степ, а чужий край і звичаї вважав рідними. Та не так жилося хану «без коханої дитини», в самотині. Він сумував і журився, не їв і не спав. Тоді покликав свого гудця і звернувся до нього з такими словами: «Слухай, старче, ти шугаєш ясним соколом у хмарах, сірим вовком в полі скачеш, розумієшся на чарах. Божий дар ти маєш з неба — людям долю віщувати, словом, піснею своєю всіх до себе привертати». І попросив гудця піти у Руську Землю, відшукати сина, розповісти, як за ним побивається його батько. А щоб він згадав усе, хан сказав посланцю: «Заспівай ти йому пісню нашу, рідну, половецьку, прожиття привільне наше, нашу вдачу молодецьку. А як все те не поможе, дай йому євшан-зілля, щоб, понюхавши, згадав він степу вільного привілля». І пішов гудець в дорогу, йшов три дні й три ночі. Прийшов до Києва опівночі, прокрався, як злодій, до сина свого пана і почав його умовляти повернутися. Але слова на хлопця не діють, бо забув він і батька, і родину. Тоді гудець вдарив по струнах, заспівав пісню «вільного народу» «про лицарськії походи», «про славетнії події». Спочатку «ревли—стогнали струни», «мов скажена хуртовина». Потім спів змінився на «народний, колисковий». Гудець тихо заспівав молодому половчанинові ту пісню, яку йому співала мати, коли колисала. Але ні спів лагідний, як молитва, ні сильний, дужий «не вразив юнацьке серце». Схилив голову старець у розпачі: «Там, де рустка замість серця, порятунку вже не буде!..» Раптом згадав про євшан-зілля, дістав заповітний сповиток і дав юнакові понюхати те бадилля. Із тим сталося диво. Хлопець поблід, зірвавсь на рівні ноги і перед ним «Рідний степ — широкий, вільний, пишнобарвний і квітчастий — раптом став перед очима, з ним і батенько нещасний!.. Воля, воленька кохана! Рідні шатра, рідні люди…» Він скрикнув: «Краще в ріднім краї милім полягти кістьми, сконати, ніж в землі чужій, ворожій в славі й шані пробувати!» — і подався разом з гудцем у дорогу, оминаючи сторожу. *** «Україно! Мамо люба! Чи не те ж з тобою сталось?» Чи багато твоїх синів зосталось, чи не відцуралися вони від тебе? Колись були кобзарі — гудці народні, що доносили до людей « Заповіти благородні», «а проте тієї сили, духу, що зрива на ноги, в нас нема і манівцями ми блукаєм без дороги!.. Де ж того євшану взяти, того зілля—привороту, щоб на певний шлях направить,— шляху край свій повороту?!» 1899 р.
Джерело: https://dovidka.biz.ua/yevshan-zillya-perekaz/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua
Объяснение:
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають, ідучи, дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сем’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.
***
Ой діброво — темний гаю!
Тебе одягає
Тричі на рік... Багатого
Собі батька маєш.
Раз укриє тебе рясно
Зеленим покровом —
Аж сам собі дивується
На свою діброву...
Надивившись на доненьку
Любу, молодую,
Возьме її та й огорне
В ризу золотую
І сповиє дорогою
Білою габою —
Та й спать ляже, втомившися
Турбóю такою.
***
Над Дніпровою сагóю
Стоїть явор меж лозою,
Меж лозою з ялиною,
З червоною калиною.
Дніпро берег риє-риє,
Яворові корінь миє.
Стоїть старий, похилився,
Мов козак той зажурився.
Що без долі, без родини
Та без вірної дружини,
І дружини і надії
В самотині посивіє!
Явор каже: — Похилюся
Та в Дніпрові скупаюся. —
Козак каже: — Погуляю
Та любую пошукаю. —
А калина з ялиною
Та гнучкою лозиною,
Мов дівчаточка із гаю
Вихожаючи, співають;
Повбирані, заквітчані
Та з таланом заручені,
Думки-гадоньки не мають,
В’ються-гнуться та співають.
***
Встала весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквітчала її рястом,
Барвінком укрила;
І на полі жайворонок,
Соловейко в гаї
Землю, убрану весною,
<span>Вранці зустрічає. </span>
***
Тече вода з-під явора
Яром на долину.
Пишається над водою
Червона калина.
Пишається калинонька,
Явор молодіє,
А кругом їх верболози
Й лози зеленіють.
Тече вода із-за гаю
Та попід горою.
Хлюпощуться качаточка
Помеж осокою.
А качечка випливає
З качуром за ними,
Ловить ряску, розмовляє
З дітками своїми.
Тече вода край города.
Вода ставом стала.
Прийшло дівча воду брати,
Брало, заспівало.
Вийшли з хати батько й мати
В садок погуляти,
Порадитись, кого б то їм
Своїм зятем звати?
***
За сонцем хмаронька пливе
За сонцем хмаронька пливе,
Червоні поли розстилає
І сонце спатоньки зове
У синє море: покриває
Рожевою пеленою,
Мов мати дитину.
***
Не женися на багатій, бо вижене з хати;
Не женися на убогій, бо не будеш спати.
Оженись на вольній волі, на козацькій долі;
Яка буде, така й буде, — чи гола, то й гола! —
Та ніхто не розважає, ніхто не питає:
Чого болить? і де болить? — сам про теє знаєш.
У двох, кажуть, і плакати — мов легше неначе...
Брешуть люде: легше плакать, як ніхто не бачить.
***
Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насаджу.
Посиджу я і походжу
В своїй маленькій благодаті.
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати.
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати,
Давнє-колишній та ясний
Присниться сон мені!.. і ти!..
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. І в малий
Райочок мій спідтиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха…
Запалиш рай мій самотний.
***
Діамант дорогий на дорозі лежав, —
Тим великим шляхом люд усякий минав,
І ніхто не пізнав діаманта того.
Йшли багато людей і топтали його,
Але раз тим шляхом хтось чудовний ішов,
І в пилу на шляху діамант він найшов.
Камінець дорогий він одразу пізнав,
І додому приніс, і гарненько, як знав,
Обробив, обточив дивний той камінець,
І уставив його у коштовний вінець.
Сталось диво тоді: камінець засіяв,
І промінням ясним всіх людей здивував,
І палючим огнем кольористе блищить,
І проміння його усім очі сліпить.
***
Так в пилу на шляху наша мова була,
І мислива рука її з пилу взяла.
Полюбила її, обробила її,
Положила на ню усі сили свої,
І в народний вінець, як в оправу, ввела,
І, як зорю ясну, вище хмар піднесла.
І на злість ворогам засіяла вона,
Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.
І сіятиме вік, поки сонце стоїть,
І лихим ворогам буде очі сліпить.
Хай же ті вороги поніміють скоріш,
Наша ж мова сія щогодини ясніш!
Хай коштовним добром вона буде у нас,
Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас,
Щоб, поглянувши сам на створіння своє,
Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?!»
***
Реве та стогне Дніпр широкий,
сердитий вітер завива,
додолу верби гне високі,
горами хвилю підійма.
І блідний місяць на ту пору
із хмари де-де виглядав,
неначе човен в синім морі,
то виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
ніхто ніде не гомонів,
сичі в гаю перекликались,
та ясен раз у раз скрипів.
***
Барвінок цвів і зеленів...
<span>Барвінок цвів і зеленів, </span>
<span>Слався, розстилався; </span>
<span>Та недосвіт перед світом </span>
В садочок укрався.
<span>Потоптав веселі квіти, </span>
<span>Побив... Поморозив... </span>
<span>Шкода того барвіночка </span>
Й недосвіта шкода!
***
А нумо знову віршувать
<span>А нумо знову віршувать. </span>
<span>Звичайне, нишком. Нумо знову, </span>
<span>Поки новинка на основі, </span>
<span>Старинку божу лицювать. </span>
<span>А сиріч... як би вам сказать, </span>
<span>Щоб не збрехавши... Нумо знову </span>
<span>Людей і долю проклинать. </span>
<span>Людей за те, щоб нас знали </span>
<span>Та нас шанували. </span>
<span>Долю за те, щоб не спала </span>
<span>Та нас доглядала. </span>
<span>А то бач, що наробила: </span>
<span>Кинула малого </span>
<span>На розпутті, та й байдуже, </span>
<span>А воно, убоге, </span>
<span>Молодеє, сивоусе,— </span>
<span>Звичайне, дитина,— </span>
<span>І подибало тихенько </span>
<span>Попід чужим тином </span>
<span>Аж за Урал. Опинилось </span>
<span>В пустині, в неволі... </span>
<span>Як же тебе не проклинать, </span>
<span>Лукавая доле </span>
<span>Не проклену ж тебе, доле, </span>
<span>А буду ховатись </span>
<span>За валами. Та нищечком </span>
<span>Буду віршувати, </span>
<span>Нудить світом, сподіватись </span>
<span>У гості в неволю </span>
<span>Із-за Дніпра широкого </span>
Тебе, моя доле!
1
ось пан дав тобі десяток варених яєць та казав, щоб ти посадила на них квочку, та щоб вона за одну ніч вилупила й вигодувала курчата, а ти щоб спекла їх йому на снідання.
—А дочка взяла горщечок каші та й каже:
— Понесіть, тату, оце панові та скажіть йому,— нехай він виоре, посіє цю кашу, і щоб вона виросла просом, поспіла на ниві, і щоб він просо скосив, змолотив і натовк пшона годувати ті курчата, що Їм треба вилупитись з цих яєць.
2
Потім десь знайшов стеблинку льону, дає чоловікові й каже:
— Неси твоїй дочці цей льон, та нехай вона його вимочить, висушить, поб'є, попряде й витче сто локіт полотна. А не зробить, то буде лихо.
Маруся взяла ніж, пішла й вирізала найтоншу гілочку з дерева, дала батькові та й каже:
— Несіть до пана, нехай пан із цього дерева зробить мені гребінь, гребінку й днище, щоб було на чому прясти цей льон.