У повісті «Маруся» Квітка-Основ’яненко постійно звертався до народної творчості. Фольклорне походження має портрет Марусі, який змальований у віршах народної творчості: «Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очі — як тернові ягідки, бровоньки — як на шнурочку, личком червона, як що у саду цвіте, носочок … прямесенький, а губоньки — як цвіточки розмиють, і між ними зубоньки неначе жарнівки, як одна на ниточці нанизані». І ім’я героїні, і її зовнішність, вдача, передають народні уявлення про красу і якості людини. Особливо наголошується на тому, що Маруся «до діла невсипуща». Поетична й лірична душа Марусі щиро розкривається в коханні до Василя. Милується своїм Василечком, «як ясочка», червоніє, «як калина», тріпочиться, «як тая рибонька», — «коли б їй крила, полетіла на край світу!» Вражає щирість почуттів Марусі, коли вона звертається до батьків, благаючи не розлучати і з Василем: «Таточку, голубчику, соколику, лебедику! Матінко моя ріднесенька моя, перепілочко, голубочко!.. Не розлучайте мене з моїм Василечком.
<span>Автор часто згадує про те, яка була зовнішність Тараса Бульби. Здається, читачеві достатньо цієї характеристики: товстий чоловік середніх років з прямою поставою, великими вусами та оселедцем на голові. Він одягнений в типову козацьку одяг: шаровари, які були «ширше Чорного моря», папаху з чорних смушків, з червоним верхом. Бульба говорить голосно, але неквапливо, що говорить про нього як про успішне оратора і лідера. Тарас практично не випускає з рук свою курильну трубку. Ну і, звичайно ж, відмінно тримається в сідлі – вміння, без якого складно уявити запорізького козака. Але, тим не менш, портрет Тараса Бульби дуже легко уявити.</span>
<span><span>ДатаПодія</span><span><span>3 грудня 1722Народився в селі Чорнухах на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака. Батьки відзначалися побожністю, миролюбством, гостинністю, чесністю. Зростаючи у середовищі мудрої праведності, їхній син з ранніх літ відзначався схильністю до зосередженості на своєму внутрішньому світі, твердістю духу, великим бажанням до науки і знань.</span><span>1738Батьки віддають Григорія на навчання до Київської академії. Досить швидко він став виділятися успіхами серед своїх однолітків.</span><span>1742Його запрошують до придворної співацької капели в Петербург. Після двох років перебування у північній столиці він повертається продовжувати перерване навчання.</span><span>1750Трапляється нагода вирушити у тривалу поїздку за кордон, з якої Григорій Савич скористався. Він відвідує Австрію, Словаччину, Польщу, Німеччину, де знайомиться з життям тамтешніх народів, вивчає їхні звичаї і ближче знайомиться з культурою, передовими філософськими ідеями, літературними течіями. Безсумнівно, ця подорож справила надзвичайно важливе значення на формування поглядів майбутнього філософа.</span><span>1753Г.Сковорода займається педагогічною діяльністю. Працює в Переяславському колегіумі, де запроваджує багато новаторських ідей, чим, звісно, викликав невдоволення багатьох. Саме за недотримання усталених методів викладання його звільняють від цієї діяльності.</span>Після цього Г.Сковорода тривалий час працює придворним учителем у поміщика Степана Томари на Переяславщині. Він довго не погоджувався на таку службу, але, хитрощами заманений і заведений до панської садиби, змушений був усе-таки пристати на непривабливу пропозицію. Любов, привітна приязнь, якою відзначався колишній вельможа, більш за все впливали на Григорія Савича. Залишаючись при дворі, він був сповнений щиросердним бажанням стати корисним людям. Ці роки відзначилися поглибленим зближенням з життям народу, його внутрішнім єством, і це допомагало йому у пізнанні як самого себе, так і навколишнього світу. Часто у вільні від основних обов’язків години він мандрував околицями села: гаї, діброви, поля були співрозмовниками або співучасниками його роздумів.<span>1759-1769Г.Сковорода працює як викладач поетики і етики в Харківському колегіумі. Протест і несприйняття схоластичних догматів навчального процесу послужили причиною його звільнення. Понад чверть століття, «переповнюючись живим відчуттям істини», мандрує він містами і селами Лівобережної України, часто перебираючись і в сусідні губернії, даруючи народові знання й досвід духовного самопізнання.</span><span>1753-1785Сковорода пише переважну більшість своїх поетичних творів, що склали збірку «Сад Божественних пісень».</span><span>9 листопада 1794<span>Помер він в селі Пан-Іванівці (нині — Сковородинівка) на Харківщині. Перед смертю поет i філософ заповідав поховати себе на підвищенні біля гаю, а на могилі зробити напис: «Світ ловив мене, та не спіймав». Таким чином Г.Сковорода ще раз заявив про свою відданість духовному спасенному життю перед земними суєтністю і марнотою.</span></span></span></span>
1. Поява чорта.
2. Оповідання про коваля Вакули.
3. Розмова гордовитої Оксани й закоханого Вакули.
4. Чуб, батько Оксани, іде в гості до Солохи.
5. Оксана обіцяє Вакулі вийти за нього заміж, якщо він принесе їй черевички, які носить сама цариця.
6. Солоха ховає невдачливих залицяльників (риса, голову, дяка, Чуба) у мішки з-під вугілля.
7. Вакула сідає на чорта й летить на ньому в Петербург.
8. Жителі села довідаються, хто сидів у мішках.
9. Вакула, добравшись до столиці, іде до цариці на прийом разом із запорожцями й одержує черевички государині
10.Оксана засмучується про відсутність Вакули й почуває, що вона закохана.
11. Вакула, вернувшись, сватає Оксану
12. Життя Вакули й Оксани.
І знову осінь. Останні пожовклі лимточки опадають на землю. Легкий, та вже холодний вітерець колихає безлисті дерева. Десь у небі чується тужливе прощання журавлів з рідною землею. У саду під яблунею лежать перестиглі яблука, про які усі забули. Уздовж стежини стелиться уже пожовкла трава. Легкий накрапає дощик з темного від хмар неба. У калюжах відзеркалюється чаруюча осіння краса.
Усе довкола готується до зимового сну. Білка-пустунка поспіхом збирає останні горіх. Її шерсть уже має сіруватиу віттінок. Повітр'я уже наповнене осіньою прохолодою.
Природа готується до приходу зими.