«Слово про похід Ігорів» – визначна пам’ятка нашої давньої літератури. І хоч автора твору ми не знаємо, проте він справжній патріот Руської землі. В його розповіді не тільки сумні нотки за поразку Ігорової дружини, але й гордість та одночасно смуток і біль за свою вітчизну, що вже тоді була великою державою.Руська земля постає перед нами у всій красі – велика, безмежна. Кордони її простягнулись на тисячі кілометрів. Але немає єдності між князями Київської Русі, чвари і міжусобиці панують в часи автора «Слова…». Бажання отримати більшу владу та багатство штовхають князів на стежину протистоянь. Не хочуть ці «непослушні діти» слухати і великого князя Київського Святослава. От тому і не відгукнулися князі, за винятком його брата «буй-тура» Всеволода, на заклик князя Ігоря виступити єдиною силою проти половців. Можливо, князі вважали, що для них достатньо участі і в переможному 1184 року поході проти половців, а, можливо, не хотіли вони бути під керівництвом Ігоря. Автор «Слова..» зі смутком і жалем згадує ті часи, коли Руська земля була єдина і неподільна, могутня і багата. Слава про неї летіла в далекі землі, відлякувала ворогів, а половці не сміли йти на Русь, але «уже бо, браття, невесела година настала», князі почали «крамолу кувати», землі ділити, від ворогів не боронити. Тому малою силою князь Ігор не міг здолати більш численного ворога. А його поразка стала поразкою всіх князів і Руської землі.Руська земля… Вона як жива істота постає перед нами з чарівною природою, величними, працьовитими, гордими людьми. Більше двадцяти разів звучить у «Слові…» «Руська земля». І це невипадково. Адже вона виступає головним героєм твору. Частинкою цієї землі є не тільки чудова природа, але й князі, народ, який живе тут. Доля землі і доля народу тісно пов’язані між собою. Із землі живуть люди-ратаї, на ній вони стражу дають, терплять лихо через князівські чвари. Не дивлячись на постійні князівські міжусобиці, народ усіх земель Русі живе одними переживаннями, тривогами, думками та почуттями. Єдина духовна єдність русичів. Ігор вирушає в похід – за Сулою іржуть коні, у Києві дзвенить слава, Новгороді «трублять труби», а в Путивлі стоять стяги.Руська земля живе своїм життям і, як губка, вбирає в себе все хороше і зле. Вона в гармонії з людьми. Єдиним плачем, невисказаною тугою людини і землі звучить опис спустошеної, усіяної трупами Русі. Рідна земля допомагає князеві Ігорю повернутись з полону, додаючи свої магічні сили. Природа теж частинка цієї землі. «Сонце червоне в небі ясному» сяє і радіє над землею, коли Ігор повернувся до рідної землі.<span>Автор «Слова» зображує Руську землю великою і багатою, тривожиться за її долю, мріє про часи, коли Русь буде єдина, могутня, закликає князів об’єднатися в боротьбі проти зовнішніх ворогів. В єдності сила народу, сила держави – ця ідея актуальна і в наш час. Тому «Слово» – твір вічний, бо його ідеї важливі для всіх часів і народів.</span>
Море
Чисте, тихе
Хвилює, шумить, заспокоює
Безодня моря заспокоює мене
Глибина
Син письменника поводиться в школi як звичайний пiдлiток — бешкетує, отримує iнодi не зовсiм гарнi оцiнки. А вдома на нього чекає виховна робота...
Цю роботу провадять: батько-письменник, мама i бабуся-вчителька. Власне, саме пiд час цих «виховних» годин i виникає образ «блакитноï дитини». Ось як це вiдбувалось:
(...),- Твiй татусь, коли був отаким, як ти, нiколи не балувався.
- I приносив додому вiдмiннi оцiнки! — додає дружина.
- Усi вчителi не могли ним нахвалитися...
- Бо вiн не був хулiганом!..
- Вiн спокiйно сидiв на уроках...
- I не завдавав учителям жодних прикрощiв...
Мiй син усе нижче клонить голову. Блакитна дитина, викликана прямо з небес бабусею та мамою, пурхає над моєю головою, вимахуючи снiжно-бiлими крильцями, сяє рожевими щiчками i докiрливо дивиться на забiяку повними всiх на свiтi чеснот голубими очима. (...) Весь той день, до пiзньоï ночi, не давала менi спокою блакитна дитина.
I я врештi-решт зрозумiв, що не спекаюсь ïï, поки не розповiм усiєï правди.
Усiєï до кiнця.
Отже, про блакитну дитину. (...)
Призыв к восприятию человеческого достоинства,неповторимости каждой личности.
