Образ Зоськи з роману Підмогильного "Місто"
На відміну від Надійки, яка для Степана Радченка уособлювала його минуле, його зв'язок з рідним селом, Зоська — це типова городянка. Зоська допомагає Степану утвердитися, адаптуватися у місті. Саме під час життя з нею Степан розвивався: почав багато читати, відвідувати виставки, музеї, театри, лекції, багато працював.
Вони познайомилися, коли Степан купував лотерейний квиток. Зоська приваблює Степана своєю неприступністю. Степан захоплюється Зоською, бо вона жвава, невгамовна та непередбачувана. Він залицяється до неї, дарує їй квіти, цукерки, водить до кіно й театру.
Степан робить її своєю коханкою, і Зоську цей статус пригнічує. Вона на межі зриву, бо Степан буває грубим з нею, а потім і зовсім рве з жінкою, фліртуючи на її очах з балериною Ритою - і це після того, як день тому пропонував Зосі одружитися. Жінка не витримує жорсткого розриву і наприкінці романа помирає.
Часи минають. Історія змінюється. Суспільство вже давно поглинула хвиля модернізації та прогресу. Але сил на землі не знайдеться, аби знищити в нас жагу до свободи: вона тече в наших жилах. Вона — наша сила, наш кисень, наше майбутнє й наше життя.
Ми вже не боїмося ні чорних хмар могутнього царату, що десятиліттями закривали українське сонце, ні панщини, ні кріпацтва, що сковували українців у кайдани без права вибору. Усі тортури — давно в минулому. Вони розсіялись, мов ранковий туман, залишивши по собі криваві сліди нашої споконвічної боротьби. Ми вже не боїмося, бо набридло: час піднятися з колін та йти всупереч вітру та долі, що так довго знущалася з нас, дражнила, мучила, насміхалася. Часи змінилися, й життя нарешті повернулося до нас обличчям, відчинивши двері, за якими була вона — незалежність, світла, омріяна, виборена. Нарешті ми змогли дихати вільно у власній державі, досягли того, чого так довго хотів великий син українського народу — Тарас Григорович Шевченко. Як шкода, що він так і не побачив того, за що боровся.
Син кріпака, селянський хлопчина з бідної родини — на Тараса чекали суцільні злидні, голодне дитинство й тяжка праця наймита. Його нужденне майбутнє було визначено заздалегідь. Однак щасливий випадок назавжди змінив його долю — обдарованого юнака, що якраз перебував у Петербурзі на навчанні, помітили й звільнили з тісних кріпацьких тенет пана Енгельгардта. Відтоді життя Тараса Шевченка ніби почалося спочатку. Незалежний, талановитий, молодий — усі дороги в Російській імперії були перед ним відкриті.
Та стражденна доля українського народу не давала йому спокою навіть на свободі — Шевченко завжди думав лише про Україну, щось бурхливе, нездоланне, войовниче кипіло в його душі. Кобзар завжди любив і пишався своєю Батьківщиною, він хотів, щоб українці нарешті зрозуміли свою унікальність, неповторність, щоб почали любити свою землю, як і він її любив:
«Свою Україну любiть,
Любiть її... Во врем’я люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа молiть…»
Тисячі рядків. Мільярди слів. Влучні, гострі, дошкульні. Вони потрапляють прямо в серце, пронизують його струмом гіркої правди і розбивають душу на дрібні уламки. Шевченкові вірші — це емоції: гнів, біль, розпач, заклик, стогін:
«Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! Волі!»
Дружба - це є однією з найголовніших речей у світі.
Але також важливо, щоб дружба була справжньою. На мою думку вона вимірюється тільки вчинками. Адже кожен може сказати тобі багато хороших слів та обіцянок. А коли настане важкий момент, людина, яку ти завжди вважав хорошим своїм другом, відвернеться від тебе.
Тому я вважаю що справжню дружбу потрібно вимірювати лише в хороших вчинках!
Білим сувоєм полотна - епітет.
Вулиця дихає - метафора.
Розтулена долоня міста - епітет.
1. «Найбільшою мрією стало самому що-то посіяти і щоб воно зійшло. Хлопчик і робив це, наслідуючи маму».
2. «Закутаний в хустку, кінці якого пущено під пахви, з закачаними довгими рукавами і підлогами, в личаках, намотаних до колін, був схожий на дівчину, а ще більше на якесь прояв, ніби він і не чоловічої статі. Очі швидкі. Руки спритні».
3.«Малий? Нехай він і без штанів, але більше знає іншого старого, більше, ніж я!».
4. «Але і ніхто не міг зрівнятися з ним, граючи в гилку».
5.«Ніколи не мав вільної хвилини: гнали на панщину, і він йшов, як не з косою, то з ціпом,- косив, молотив. Восени садив дерева. Викопував в лісі дубки, кленочки, яворкі і тикав їх, де було місце: навколо будинку, край вулиці, біля криниці. Взимку возився з гноєм, розносив його на город і на полі. Коли втомлений, розтирав снігом руки та обличчя - вони горіли як жар. Ще й не пахло нирками, готував живці, ховаючи їх у погребі. А з теплом ощипывал дички. Хто просив, нікому не відмовляв».
6.«Викопані і пересаджені їм деревця не сохли. ...Прищепи його приймалися, так як він не щеплял на вербі груші».
7.«І все село сверялось за нього. Люди пам'ятали, як він посіяв рано - і вродило, як посіяв пізніше - і теж вродило. А коли викликав хмари і накликав дощ, ніхто не коливався: він не що-небудь - мудрець, Планетник...».
