Мабуть, немає людини, яка б не замислювалася над питаннями: чи так вона живе? Чи гідна називатися людиною? Що залишить після себе нащадкам? Замислююся над цим і я...
Думаю, що людина відрізняється від інших створінь природи духовністю, здатністю до розуміння і всепрощення. Звісно, що кожна особистість — неповторна! Але вважаю, що завдання кожного — робити світ навколо себе добрішим, більш гуманним, допомагати ближнім, довіряти, розвивати свої творчі здібності, поважати інших. Ми всі прагнемо жити комфортно. А душевний комфорт можна мати тільки тоді, коли сам робиш добро й у відповідь отримуєш таке ж ставлення від інших. Думаю, що зло й ненависть спустошують людину, а значить — частково знищують її.
Нещодавно на уроці літератури ми вивчали вірш В. Симоненка "Ти знаєш, що ти — людина?", де поет розкрив місію людини на землі: творити добро, жити за законами моралі, поважати й цінувати неповторність людської особистості:
Ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Автор наголошує на тому, що кожна людина неповторна, має право на повагу, любов, щастя і свободу.
У поезії порушено ще одну важливу проблему — швидкоплинності людського життя. Ми ще молоді, здається, усе життя попереду. Але насправді день пролітає за днем. Здається, учора була весна — і ось уже осінь за вікном вкриває золотим дощем вулиці. "Завтра, завтра, завтра — і так минає життя", — говорили давні римляни, і можливо, "завтра"
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.
Часто ми забуваємо сказати теплі слова любові рідним, допомогти друзям, сподіваючись на "завтра". В. Симоненко звертається до нас, читачів, із проханням жити повно, цінувати кожен день:
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Але що ж треба зробити мені, щоб бути дійсно Людиною? Вважаю, що повинен сумлінно навчатися, потім обрати спеціальність до душі, а ще — створити міцну родину. Також хочу бути вірним другом, люблячим і вдячним сином, людиною, на яку завжди можна покластися. Хочу жити так, щоб мене поважали.
Невже цього замало, щоб бути Людиною?
У притчи є повчальний зміст, тобто підтекст. Казка є здебільшого вигадкою та із щасливим кінцем.
П'єса Панаса Мирного «Лимерівна» є визначним явищем української драматургії ХІХ століття.
Картина «Казак Мамай» нарисована свыше трехсот лет тому назад художником, чье имя не сохранилось. В то время много неизвестных художников из народа создали много подобных картин.На переднем плане мы видим казака, который сидит под широкополым молодым дубом посреди широкой степи. Возле казака Мамая стоит верный конь вороной. Казак пристально смотрит, не шевельнется ли где-то там, в степи, затаившийся враг.Возле казака наготове лежит боевое снаряжение: мушкет, пороховница. Позади него торчит воткнутое в землю острое копье. На ветке висит сабля, что усталости не знает и не щербится никогда.Одет Мамай, как и есть к лицу казаку, в широкие шаровары и жупан. Степь молчит, тихо вокруг — казак думу думает. А налетит ветер, колыхнет оселедец на казачьей голове, развернет пышные усы. Встрепенется Мамай и заиграет на своей бандуре.Никакой враг не мог испугать его, так как был он, как повествуют легенды, ни для кого не победимым. Только свистнет его сабля — так и покатятся головы врагов.История свидетельствует, что именно этого казака на Запорожье никогда не было. Но были тысячи ему подобных. В казаке Мамае воспроизведен сборный образ казацкой Украины. Такие картины были издавна популярными в народе, ими украшали крестьянские дома.
