Зовнішність Івана Сили: «Двадцятилітній парубійко в селянському вбранні на ймення Іван Сила не квапився. Його відкрите обличчя, ніжні, майже дівочі риси обличчя якось дивно поєднувалися з міцно збитою статурою та широчезними плечима. »
Працьовитість: «Іван з легкістю взявся до праці, беручи на свої плечі вдвічі більше, ніж решта вантажників».
Ощадливість: «Попри грошову винагороду, яку Сила отримував за тренування, він не полишав праці вантажника — за старою селянською звичкою».
Чуйність: «Іван заплющив очі. Крізь повіки пробилася сльоза і потекла по щоці».
Упертість: «Та Іван був упертий від народження. А тому мучився, але їв, як і доктор. Брякусу це сподобалося.»
Віра в Бога: «Між тим Іван зійшов на поміст, глипнув у залу і проказав найкоротшу молитву, яку знав: «Боже, поможи!»
А ви оголосіть краще, що мене вбито. Я сидітиму тут і носа нікуди не по-тикатиму.
— Аякже! А де труп? Ти мені трупа давай, а тоді сиди: хоч сто літ! А хто бачив, як тебе було переможено? Гадаєш, всі такі дурні? Я через тебе, гевала, ночей не сплю, вже третій день п'ю. Так і зіпсуюсь до дідькової мами. А що з дочкою буде? А з Люботином? В тебе що — патріотичні почуття притуплені?
— Та ні… але я ще такий молодий… не нажився ще… — Шкода. Але що робити?
— Так, це правда. Але я вже знаю, що зроблю. Я вийду на герць. Заради князя, заради його доньки і заради Люботина. Мого Люботина. Бо ж це і моя земля!
— Що ти говориш?! Ти повинен жити! Життя володаря не варте й одного рядка поета! Ти повинен писати!»
— Ну і що? Ваш батько не винен, що мусить брехати. Якби я був справжнім драконом, то й не треба б цієї кумедії.
— Або якби князь був князем… І я — сама собою… І всі люди — людьми… А не драконами. Ах, я знаю, що зроблю! Зараз вийду до них в оцій чистенькій сукні… Нехай побачать, що нема вже кого визволяти…
— …є лицарі і з‑за границі, розумієте? Ми в жодному випадку не повинні перед ними острамитися. Але й підтяти вас жоден з них не сміє. Цього ми до-зволити не можемо. Герой мусить бути свій. Так би мовити, для історії і для прикладу.
/////////////////////////
М. Вороний, звертаючись до побратима по перу Івана Франка, викладає свої погляди на життя, на місце і завдання в ньому, на поезію. У житті є велетні-гнобителі і генії-визволителі. Він воліє йти за генієм до бою. Поет бореться своїм щирим словом, не чекаючи слави, нагород, наражаючись на небезпеку, і йому прикро, що поряд ^стають, теж немовби до бою, «а справді для пихи своєї 3 порожнім серцем фарисеї І паперовими мечами Вимахують над головами».
<span>Проте не можна увесь час боротися, від цього серце озлоблюється, черствіє. Тому звернення до вільної поезії — це «не дурниці», це душі відрада, «найкращий скарб душі». Ніщо поетові не чуже, він іде «за віком», залишаючись при цьому цільною, гармонійною натурою.</span>
1) Батько пропонує Василеві поїхати з ним у поле, для того, щоб привити йому любов до праці.
2) Пробудження Василька, і його здивування до червоного неба.
3) Василь зачарувався красою сходу сонця і поля.
4) Жалкування сина з приводу того, скільки він ранків проспав.