Високого зросту, станкий, бравий, широкоплечий, як із за-
ліза ібитий, а до того ще меткий, як заєць, співун-реготун...
Хороший з лиця — повновидий, рум'янець на всю щоку,
з чорними веселими очима, з чорним лискучим усом, — він
був перший красень на селі (Максим<span> Гудзь).</span>
Палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк, він усіх по-
бивав, над усім верховодив (Максим<span> Гудзь).</span>
Моторний, сміливий, він скрізь давав усьому привід; осту-
пався за товаришів, коли ті де на гулянках заводили спір-
ку; говіркий, він завжди вибріхувався перед начальством,
як де попадалось товариство... Бувши на всьому казенно-
му, не маючи великої недостачі в одежі, він не жалував ні-
чого свого. Лучалося що-небудь роздобути — все те йшло
на гурт, на товариські пропої... Товариші душі в йому не
чули (Максим<span> Гудзь у солдатах).
</span>Не страшні їй ні походи, ні переходи; завжди моторна, ве-
села, до гулянок удатна. Щоб не даром жити, немарно тра-
тити час, вона узялась то тим, то сим перепродувати (Явдо-
<span>ха з </span>Максим<span>ом).</span>
<span>Хома Григорович мав особливу примху: він вельми не любив наново переповідати одне й те саме. Бувало, деколи, як допросишся в нього щось розказати ще раз, то, дивись, щось і додасть новеньке або переіначить так, що й упізнати годі. Якось один із тих панів, - нам, простим людям, важко й назвати їх: писаки вони - не писаки, а от те саме, що гендлярі по наших ярмарках. Нахапають, напросять, нацуплять усякої всячини, та й випускають книжечки, не товстіші за граматику, щомісяця чи щотижня[1]. Один із цих панів і виканючнив у Хоми Григоровича саме цю історію, а той геть забув про неї. Тільки приїздить з Полтави той самий панич, у гороховому каптані, що про нього казав я і якого одну розповідь ви, гадаю, вже прочитали; привозить із собою невеличку книжечку і, розгорнувши посередині, показує нам. Хома Григорович ладен уже був осідлати носа свого окулярами, та згадавши, що він забув їх підмотати нитками й обліпити воском, передав книжку мені. А я грамоту сяк-так розумію і не ношу окулярів, тож і взявся читати. Не встиг перегорнути і двох сторінок, як він раптом спинив мене за руку</span>
Літо́пис — історико-літературний твір у Русі, пізніше в Україні, Московщині та Білорусі, в якому оповідь велася за роками (хронологія). Писалися переважно церковнослов'янською мовою, з численними вкрапленнями місцевої лексики. В інших християнських країнах подібні давні твори мають назву «хроніки», які писалися, як правило, латиною.
Назва «літопис» походить від структури літопису, де твори починались зі слів «в літо». Літописи — важливі пам'ятки літератури, цінні джерела для дослідження слов'янської історії з давніх часів до XVIII століття включно. У них розповідається про походження східних слов’ян, зародження у них державної влади, про політичні, економічні та культурні взаємини між собою та з іншими народами, тощо. Велике значення літописи мають для вивчення історії української літературної мови. Мова більшості літописів книжна, близька до церковнослов'янської, а у період XV—XVIII ст. частина литовських літописів пишеться латиною.Україна має давні власні літописні традиції, які закладені ще на світанку виникнення писемності на Русі. Створювалися вони в Києві, Переяславі, Володимирі-Волинському, Галичі, Львові, Чернігові та інших містах. При цьому в різні часи виникло кілька різновидів літописів:
• княжі літописи, що укладалися, як правило, у центрі князівств;
• місцеві літописи, які створювалися в інших містах та монастирях;
• козацькі літописи, що виникли як своєрідні хроніки визвольних змагань козацтва.
Моя матуся найкраща! Вона дуже добра і спідчутлива . Коли важко - допоможе, коли весело - порадіє зі мною. Коли я пішов до першого класу ненька складала мої книжки до портфелю, а коли я був зовсім маленьким вона навідь не відходила від мене. Я її дуже люблю і любитиму завжди!
Хочуть, бажають, загадують