Іван Сила виріс серед чудової карпатської природи у великій родині. Батько вирядив хлопця з дому, бо не міг прогодувати малолітнього богатиря, адже той їв за чотирьох. Шукаючи долі в місті, Іван ще з перших самостійних кроків зазнав неприємних пригод: у поїзді «легенько потряс» нахабу, синка начальника, заступився за Міху Голого, вокзального злодюжку, у місті знехотя переміг у вуличному бою знаного бійця. Звичайно ж, такий хлопчина не міг не звернути на себе увагу тренера Брякуса, який запросив хлопця до себе і вмовив тренуватися. Брякус заборонив горянину за копійки тягати мішки на вокзалі, давав хлопцеві гроші, тренував, щоб той не зашкодив здоров’ю, виховував у ньому риси майбутнього чемпіона. Загибель тренера вразила Івана, адже хлопець знову залишився сам на сам із життям у великому місті, яке він не розумів. Чесний, відкритий, благородний, Іван ще не раз потрапляв у халепи, але завжди знаходив достойний вихід із найскладніших ситуацій. Автор не погрішив проти закону жанру, адже в казках завжди перемагає добро і благородство.
Джерело: http://dovidka.biz.ua/neymovirni-prigodi-ivana-sili-analiz/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua
Риболовецького судна закидають мережу з приманкою, і злітається Зграя чайок, «щоб хитрістю чи силою добути крихти їжі». Тільки одна чайка на ім'я Джонатан Лівінгстон здійснює свої тренувальні польоти в повній самоті. Джонатан порушує всі неписані закони Зграї — зависає в повітрі літає низько над водою і розвиває величезну швидкість. Він намагається довести своє вміння літати до досконалості.Джонатан нехтує основним заняттям чайок — добуванням їжі. Його батьки тривожаться, адже від їх сина «залишилися пір'я та кістки». Послухавшись умовлянь, Джонатан тиждень живе, як інші чайки, але потім усвідомлює безглуздість такого існування і повертається до тренувань. Всю наступний тиждень він вчиться керувати польотом на високій швидкості, однак у нього нічого не виходить
То був високий, міцний, огрядний чоловік з брунатним обличчям. Над коміром його заяложеної синьої куртки стирчала просмолена косичка. Руки в нього були зашкарублі і пошрамовані, з чорними поламаними нігтями, а рубець на щоці мав неприємний блідо-багровий відтінок. Джим Хокінс «Мені до душі цей хлопчисько. Кращого за нього я не зустрічав. Він більше схожий на чоловіка, ніж такі щури, як ви». (Джим Хокінс) «Завів його я у кімнату і пам’ятаю, що цей витончений, вишукано одягнений молодий чоловік у білосніжній перуці, чорноокий, чудово вихований, вразив мене своєю несхожістю на сільських незграб, які відвідували наш трактир». (Лікар Лівсі) «Це був високий чоловік, більше 6 футів на зріст, гладкий, з повним суворим обличчям, що загрубіло й обвітрилося під час довгих мандрів. У нього були чорні рухливі брови, які свідчили, що їхній власник не злий, але пихатий і має запальний характер». (Сквайр Трелоні) «Він прекрасний чоловік, але впертий, як чорт». (Капітан Смолетт) «Він був людиною похмурою. Все на кораблі дратувало його. Він розказав нам про причини свого невдоволення…». (Капітан Смолетт) «Усім єством я зневажав старого, який тільки й робив, що буркотів та стогнав. Хто завгодно з молодих єгерів із задоволенням поїхав би замість нього. Але сквайр хотів, щоб їхав саме він, а бажання сквайра для слуг було законом. Ніхто, окрім старого…, не смів буркотіти». (Том Редрут) «Острів скарбів» цитати про піратів 1. «Через годину ви будете сміятися по-іншому. А ті з вас, хто залишиться в живих, позаздрять мертвим!» 2. «П’ятнадцять людей на скриню мерця Йо-хо-хо! І пляшка рому! Пий, і диявол тебе приведе до кінця Йо-хо-хо! І пляшка рому!» 3. «За мною прийшли. Спасибі за увагу. Зараз, мабуть, будуть вбивати!». 4. «Копайте, копайте, хлопці, – сказав Сільвер з холодною насмішкою. – Авось викопаєте два-три земляних горіха. Їх так люблять свині…». 5. «Нехай той, у кого вистачить духу, вийме свій кортик, і я, хоч і на милиці, побачу, якого кольору в нього тельбухи, перш ніж згасне ця трубка!». 6. «Хтось боявся П’ю, хтось – Біллі Бонса, а мене боявся сам Флінт». 7. «Пробач, Джим, але я погано переношу шибеницю». 8. «Дурний Поллі! Ніколи не довіряй блюдцю з блакитною облямівкою». 9. «О, Джим! Смоллет плаває за правилами. І такі майже всі капітани. Я ж плаваю по зірках». 10. «З хороших яєць не вийде поганої яєчні». 11. «Коли дивишся на море – починаєш мріяти». 12. «Справа не в умінні заробити, а в умінні зберегти». 13. «Скоро я переконався, що Сільвер дуже цікавий співрозмовник». 14. «Тут я справді почав розуміти, що Сільвер – один з кращих можливих товаришів у плаванні». 15. «Запевняю вас, що з цієї хвилини я цілком приєднався до думки сквайра і глибоко зненавидів капітана». якось так
Джерело: http://dovidka.biz.ua/ostriv-skarbiv-tsitati/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua
Ознаки сентименталізму в
повісті «Маруся»: письменник наділяє Марусю й Василя надмірною
чутливістю й душевною вразливістю, вводить у повість мотиви віщування
серця, смерті з туги за коханим; у зображенні Марусиного батька
виявилося прагненя Квітки показати життя селянина в прикрашеному
вигляді. Василь, як і Маруся, зображений ідеально як зовні, так і
внутрішньо; герої закохуються з першого погляду, не можуть жити одне без
одного.
Колись пастушок, переплигуючи зі скелі на скелю за козою, що відбилася від решти, посковзнувся й упав у глибочезне провалля. Коли він розплющив очі, то побачив, що лежить на площі великого міста, яке складається з вузьких довгих веж, що їх кожен будує на свій лад, бо ці вежі весь час завалюються.Пастушок підійшов до найближчого чоловіка, який порпався з кельмою1 серед купи каміння, й запитав, що це за місто, хто його мешканці й чи не можна було б щось попоїсти, бо він дуже зголоднів, наче кілька днів пролежав без їжі. Однак на запитання пастушка ніхто навіть не глипнув у його бік, дарма що козопас обійшов мало не все місто. Врешті вже зовсім зневірившися, що хтось дасть йому тут бодай окрайчик хліба, пастушок набрів на кволого дідуся, що порався біля найнижчої, напівзруйнованої вежі, й повторив своє запитання.— Тут живуть самі яяни, — відповів нарешті старий. — Кожен яянин знає тільки своє «я» і тому запитань іншої людини просто не чує. Я ж почув тільки тому, що мене здолали немощі, і внутрішні підпори, які досі тримали мене, як вони тримають усіх яян цього міста, передчасно струхли й завалилися, як і моя вежа, направити яку мені бракує сил.— Я вам охоче допоможу, — радісно вигукнув пастушок, — аби тільки трохи щось попоїсти.— Яянинові годі допомогти, — скрушно мовив дідок. — Ніхто не може догодити яянинові, бо тільки він сам усе знає і вміє, і то найкраще.— Але ж людина мусить їсти, аби втриматися при житті!— Усі тут харчуються власним «я». Коли воно вичерпується, яянин умирає, проте «я» кожного із яян таке невичерпне, що всі тутешні мешканці майже вічні. Мене опали немощі тільки тому, що я чужинець і справжнім яянином так ніколи й не став, хоч і прожив тут майже весь свій вік. Я ледве пам’ятаю, що на початку свого життя під час сварки на кораблі, де я виконував обов’язки юнги, я випав за борт і опинився у цьому місті.— Але я зовсім не хочу ставати яянином!— За рогом моєї вежі лежать кельми для новоприбулих, бери собі якусь і починай будувати свою вежу.— Невже з цього міста немає виходу?— Ще на початку, коли я щойно сюди потрапив, я здибав одного юродивого, який сидів біля каміння цієї вежі, котру я оце марно будую. Він повідав мені, що місто має сім брам і з кожної можна вийти, хоча досі жоден мешканець цього міста не міг відчинити брами з тієї простої причини, що ніхто з тутешніх насельників не спроможний вимовити коротесенького слова, що відчиняє ці брами.— Яке ж це слово?<span>— Це слово знають усі яяни: звичайнісіньке «ти». Але коли хтось із яян, — а це стається так рідко, що про це ходять лише легенди, — отож коли хтось із яян пробує вимовити «ти», в устах яянина це чомусь завжди обертається на «я», і тому брами не відчиняються.</span>
