Книги , література - це ті джерела з яких ми черпаємо знання. Читаючи твори художньої літератури ми формоємо у собі розуміння про світ . Ми ставимо певні задачі . Ми починаємо ділити все на правильне і неправильне . Встановлюємо для себе певні пріоритети. Аналіз твору якого ми робимо (чи то може роман чи казка) ми можемо порівняти з аналізом життя . Художня література відіграє досить важливу роль у формуванні життєвих цінностей і пріоритетів людини.
Повість «Маруся» належить до сентиментально-реалістичних творів. У ньому Квітка-Основ'яненко майстерно змальовує колоритні картини побуту українського народу, опоетизовує найкращі риси його національного характеру. Показуючи високу моральність простої людини, автор наділяє її такими рисами, які оспівані в народно-пісенній творчості.
<span>У найвидатнішій повісті Г. Квітки-Основ'яненка «Маруся» зображено ідеальне і разом з тим нещасливе кохання Василя і Марусі. Молоді люди показані в повісті втіленням досконалості, як її розумів автор. Елементи ідеалізації відчуваються навіть у змалюванні самої зовнішності Марусі. І справді, Маруся — надзвичайна красуня: «Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, брівоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте...» </span>
<span>Портрет змальований поетично, але в ньому немає індивідуальних рис, це — образ у дусі загальних фольклорних висловів про дівочу красу. </span>
<span>Довершується портрет Марусі докладним описом її вбрання, що має цілком етнографічний характер. Біла сорочка, пишні рукава, вишиті червоними нитками, черчата плахта, шовкова запаска, каламийковий пояс, мережана хустка коло пояса. </span>
<span>Ідеальні, як їх розумів автор, і риси характеру Марусі. Сам автор рекомендує її так: «О, там вже на все село була і красива, і розумна, і багата, і звичайна, та ще ж к тому тиха, і смирна, і усякому покірна». </span>
<span>Подібними рисами наділений і Василь: «Хлопець гарний, русавий, чисто підголений; чуб чепурний, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки; на виду рум'яний, моторний, звичайний...» </span>
<span>За доброту, працьовитість і чесність родина Дрота шанобливо поставилась до Василя. Та перешкодою до одруження була лиха царська солдатчина і майнова нерівність. Таке трактування є виявом реалістичного зображення дійсності. </span>
<span>Василь благає Наума змилуватись над сиротою і віддати за нього свою дочку. Але старий Дрот невблаганний. І Василь кориться долі. Щоб заробити на найомщика, він змушений іти в найми до купця, де навчився грамоти. </span>
<span>Щоб відтворити тяжке духовне хвилювання героя, письменник звертається до розмовних інтонацій: «А як побачив свою Марусю, яка, замість, щоб на посаді сидіть, лежить на лаві під церковним сукном, хоч і убрана і заквітчана, та не до вінця з ним, а у яму від нього іти! Як се побачив, закричав жалібно, застогнав, поблід як смерть, та тут же і впав, мов неживий!..» </span>
<span>В образі Василя втілено глибокі переживання, пов'язані з втратою надії на щастя. </span>
<span>У позитивному плані Квітка змалював образ Наума Дрота, наділивши його ідеальними рисами українського селянина. </span>
<span>Письменник ідеалізує становище селянства в умовах феодально-кріпосницької дійсності. Відомо, що жоден кріпак не міг чесною працею забезпечити собі таке щасливе і заможне життя, як у Наума Дрота. Обмеженість і консерватизм автора «Марусі» виявляється в ідеалізації кріпосництва, в умовах якого чесні, працьовиті селяни, подібні Науму Дроту, ніби можуть забезпечити собі добробут. </span>
<span>Як бачимо, важливим у повісті є те, що Квітка-Основ'яненко показав, яким душевним багатством, якою моральною чистотою наділені представники народних мас, і цим викликав симпатії до них. Для того часу, коли виступав письменник, це мало певне прогресивне значення. </span>
<span>Позитивним є, безперечно, й те, що Квітка-Основ'яненко вважав релігійність однією з основ усяких чеснот і високої моральності людини.</span>
Степове безмежжя тече буйною зеленавістю хлібів, мерехтить нагрітим від сонця повітрям... Степовий океан манить і кличе. Хоч би показалась якась щогла серед зеленаво-голубих хвиль — звичайна тополя чи явір! Півдня ідемо, і тільки пшениці та ще соняшники, які ледь-ледь розплющують свої золоті очі крізь волохаті вії.
І раптом на обрії випливає оазис. Що це — марево чи примарна видимість дерев, що ген-ген синіють на видноколі?
Наближаємося, але марево не відпливає, а виступає ще зриміше: вже видно могутні крислаті дуби, кучеряві липи, кронисті яблуні і навіть одну білокору березу, що вибігла, ніби дівчина в білому, з гаптованими зеленим шовком рушниками.
Так от який він, хутір Надія, закладений давно-давно в степу людиною дивної і суворої долі, ратаєм і драматургом — Іваном Карповичем Тобілевичем — Карпенком-Карим.
В тіняві дерев дрімає стара батьківська хата, в ній народилися сини-соколи, корифеї українського театру: Іван, Панас і Микола, що стали відомими на увесь світ, — Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський.
Дивне почуття огортає, коли ви ходите алеями цього парку, насадженого людиною одержимою, коли зблисне перед вами широкий став, викопаний письменником звичайною лопатою. Він знав не тільки перо, а й нелегку працю грабаря.
Серед широкого подвір'я звелися могутні кронисті дуби, мов могутня козацька сторожа в степу. Ось дуби Івана, Миколи, Панаса, Марка, Марії... Їх посадили багато літ тому славнозвісні актори під час перебування на хуторі: Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марко Кропивницький, Марія Заньковецька. Нині дуби сягають на півсотню метрів у небеса, широко розкинули гілля і ростуть, незважаючи на південні вітри і спеку.
Коли пройти алеєю трохи далі, можна побачити ще кілька дубів, які звуться "Чумаки", їх саджали гуртом почесні гості хутора, віддаючи шану українським чумакам, які їхали через ці степи за сотні верст у Крим по сіль.
Як добре, що мудрі корифеї українського театру здогадалися лишити по собі таку нетлінну пам'ять. Цим дубам рости вічно, і через триста, п'ятсот літ шуміти їм під оцим небом, серед сонячного степового океану.
Неподалік від старої батьківської хати звівся великий світлий будинок. Це — меморіальний музей, збудований за ініціативою уряду Радянської України. У просторих залах зібрано особисті речі братів Тобілевичів, цікаві документи, експонати, які красномовно розповідають про історію українського театру.
Шумлять на вітрах гіллясті крони дубів. Дрімає в затінку старовинна проста українська хата, в якій були написані великі твори — "Хазяїн", "Сто тисяч", "Мартин Боруля". Дзюркотить з-під коріння джерельна вода. Припадімо ж і ми до чистої води, напиймося з цієї цілющої криниці.
(За І. Цюпою).
План опису .
1.Оазис серед степу.
2.Стара батьківська хата в парку.
3.Став, викопаний письменником.
4.Могутні дуби.
5."Чумаки".
6.Меморіальний музей.
Зразок переказу.
Хутір Надія
Степове безмежжя тече буйною зеленавістю хлібів, мерехтить під сонцем. Степовий океан манить і кличе. Хоч би звичайна тополя чи явір появились серед зелено-голубих хвиль. Півдня ідемо, і тільки пшениці та ще соняшники, які ледь-ледь розплющують свої золоті очі крізь волохаті вії.
Раптом на обрії — оазис. Може, це марево?
Наближаємось, але марево не зникає. Навпаки, ще краще видно могутні дуби, кучеряві липи, яблуні і навіть березу, що вибігла, ніби дівчина з рушниками.
Це — хутір Надія, закладений відомим драматургом Іваном Карповичем Тобілевичем (Карпенком-Карим).
У тіні дерев мріє батьківська хата, де народилися сини, корифеї українського театру: Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський.
Алеї парку, широкий став переконують, що письменник знав не тільки перо, але й працю грабаря.
Серед широкого подвір'я звелися дуби, посаджені славнозвісними акторами, які перебували на хуторі. Дуби сягають півсотні метрів у небеса.
Трохи далі можна побачити ще кілька дубів, які звуться "Чумаки", їх саджали почесні гості, віддаючи шану українським чумакам. Рости цим дубам вічно.
Неподалік хати — великий світлий будинок. Це — меморіальний музей, в якому зібрано особисті речі братів Тобілевичів і цікаві документи.
Дрімає у затінку старовинна українська хата, в якій писались великі твори. Дзюркотить джерельна вода. Припадімо і ми до неї, напиймося з цієї цілющої криниці.
Привіт, мене звуть Льоша. Я хочу розповісти вам історію, яка сталася зі мною недавно.
Я прокинувся, пішов вмиватися. І випадково розбив скло у ванній.
Коли тато це побачив я запитав:
Папа, у тебе хороша зорова пам'ять?
- Так. А що?
- Я просто розбив дзеркало, перед яким ти голишся.
На ілюстраціях переважають темні кольори щоб підкреслити трагічнісь подій та внутрішні пререживання героїв.
