Скарби літа . заголовок.
Ідея така: потрібно не переберати дарунками дерев, плодів. а збирати все ,що дає нам природа
Пізнавальне значення таке: що робити все правильно , і отримажш в свою чергу виногороду смачну.
Повесть Гр. Тютюнника «Климко» переносит нас в тяжелые времена фашистской оккупации Украины, открывая призабытую страницу нашей истории. Климко, главный герой произведения, идет за много километров за солью, чтоб потом продать ее и спасти от голода любимую учительницу с дочуркой-младенцем и себя с другом. Он идет дорогами войны, преисполненными опасностей, побеждая в себе страх, побеждая иногда физическое бессилие и болезнь. По возрасту он был нашим ровесником, поэтому так больно ощущаешь сердцем все его страдания, поражаешься его выдержке и недетской мудрости. А еще, кажется, будто примеряешь на себя то трудное путешествие Климка и учишься милосердию.
Это милосердие беззащитных детей войны стало главной темой повести. Автор рассказывает о встрече на базаре Климка и Зульфата со своей учительницей, которая с малым ребенком оказалась в безысходности. С этих пор у друзей появилось благородное желание помочь ей, и они берут на свои слабые плечи все заботы о Наталье Михайловне с Олей, становятся их опорой. Именно опекаясь их жизнями в первую очередь, отправляется юный герой новеллы Климко в далекую дорогу.
На ней Климко с сапожником спасает во время осады на базаре незнакомую девушку от Германии, хотя мог поплатиться за это жизнью. И мы понимаем, что настоящие люди остаются людьми даже в экстремальных ситуациях, обнаруживая сочувствие и милосердие к другим. Позднее мы видим Климка во время пребывания у тетки Марины, которая выхаживала его в горячке и хотела даже оставить у себя - усыновить. Но мальчик, хотя ему и нравилось у доброй женщины, не согласился, так как ощущал ответственность за жизнь дорогих ему людей. Мне кажется, что в этом эпизоде очень выразительно показывается доброта и самоотверженность человеческой души моих соотечественников-украинцев.
И важнейшим, на мой взгляд, есть заключительный эпизод новеллы - возвращение Климка с торбочкой соли на станцию, помощь советскому пленному и смерть мальчика. После опасной дороги, после трудных испытаний, преисполненный радостью, возвращался назад Климко с драгоценной солью. И здесь подстерегла мальчика неумолимая смерть, как подстерегала она на тех военных дорогах многих его ровесников. И даже в этот судный час Климко возникает человеком, который заботится не о себе, а о других. Забыв об опасности, он показывает советскому пленному воину, куда убегать. Здесь и скосила его очередь из немецкого автомата: «Он уставился пальцами в курточку на груди, тихо ахнул и упал. А из пробитого мешка тоненькой струйкой потекла на дорогу соль…» …Перед глазами еще долго стоит эта струйка соли, а сердце заполняет безграничная тоска и любовь к мальчику с бескорыстной, милосердной и бесшабашной душой, что жила для добра. Любовь ко всем детям войны, которые обнаруживали такое милосердие, что и взрослым иногда было не под силу.
<span>Доброта, любовь, чуткость, порядочность, самопожертвование - в наше время эти слова стали почти анахронизмами. Существует такая мысль, что общество деградирует через социально-экономические факторы. Но во времена войны были не лучшие условия жизни: человек вмиг мог потерять все: родных, дом и вопреки тому оставался Человеком. Ярким примером этому может послужить Климко, главный герой одноименной повести Григория Тютюнника. Мальчик, оставшись сиротой, рос у своего дяди Кирилла, который любил его и баловал как мог (привозил гостинец из рейса), хотя в тоже время воспитанию отводилась незаурядная роль (следил за обучением в школе, приучал к самостоятельности). Наверное, именно любовь и воспитание дяди сотворили из Климка те человеческие черты, которые ценятся превыше всего: способность любить и беспокоиться о ближнем от всего сердца, </span>
Прадавня людина вперше широко розплющила очі і зачудовано подивилася навколо себе. Коли вона вперше відчула себе людиною, то намагалася якось пояснити навколишній світ, такий для неї дивний, малозрозумілий і разом з тим жахливий. І для цього вона створила міф, казку. Серед постійної боротьби добра і зла, правди і кривди, людина вчилася жити. Як захистити себе від лиха, як застерегти іншого від нього? Такі питання поставали перед нею. І щоб відповісти на них, людина створила байку.
Леонід Глібов теж вирішує писати байки, бо в них можна висловити все те, про що говорити одверто з різних причин заборонено. У байках він викриває несправедливість і насильство, продажність суду, хабарництво, лицемірство, бореться зі злом.
Так, у байці "Лисиця-жалібниця" розповідається про лисицю, яка вихваляє гарне, справедливе життя в гаю. Вона картає котів, які безжалісні до птахів, ладні їх безневинних поїсти. За улесливими, медовими словами — "малесеньких", "безвинних", "як їх не жаліти" — приховується обличчя злої та хитрої людини. І на підтвердження цієї думки автор розповідає, що пташенята випали з гнізда, а Лисичка "прехорошенько їх поїла". В образі Лисиці автор засуджує лукавих, підступних, хитрих людей, які прикриваються хорошими словами, а насправді чинять зло.
В іншій байці "Щука" розповідається про Щуку, яка влаштувала справжній розбій у ставку. Її звинувачують у страшних злочинах:
Того заїла в смерть,
Другого обідрала.
За це Щуку треба покарати. Тому суддям нічого не залишається, як винести справедливий вирок. В образах Ослів, Шкапи та Цапів, що виступали суддями, змальовано нерозумних, обмежених людей. Як не старались судді, а не змогли приховати злочини Щуки і "Щуку на вербі повісити звеліли". Але тут слово взяв стряпчий, в образі якого виступає Лисичка. Вона запропонувала вражу Щуку втопити у річці. Таку "страшну" для Щуки кару присудила Лисичка тому, що та частенько ділилась з нею награбованим. Судді з радістю підтримали цю пропозицію, бо таким чином легко вийшли зі скрутного становища. Отже, цією байкою Леонід Глібов викриває несправедливий суд, засуджує нікчемних чиновників та суддів, викриває хабарництво, кругову поруку чиновників.
Байки Л. Глібова вчать нас добра, справедливості, вчать бути чесними, не лукавити перед іншими, розбиратися в людях, ніколи не бути нікчемним чиновником, суддею, а бути справжньою людиною.
Коли хочеш бути щасливим, то буть, а не витрачай час на заздрість. Всі заздрили Павлусеві, але ж ніхто не схотів жити як він. Бо в чому ж було його щастя? Не мати друзів, все життя залежати від інших чи долі. Хто хоче такого щастя? Мабуть черги не буде. Все щастя, що люди пожаліють чи зроблять дурість випадково.
Найповніше у творі невідомого автора "Слово про похід ігорів" відтворено образ головного героя - руського князя Ігоря. Він любить свою Батьківщину і ладен віддати за неї життя. Для нього краще смерть, ніж полон, який він вважає найбільшою ганьбою. Ігор мужний, рішучий, про це засвідчує те, що він не звернув уваги на лихе знамення природи(солнечное затмение, на укр точн перевод я не помню, мабуть сонячне затьмарення, але я не впевнена)і вирушає в похід, на що наврядчи у ті часи зважився б хтось інший. Це показує нам і іншу сторону князя - він необачний, недалекоглядний, надміру запальний, і це призвело до того, що його військо розгромлене, він в полоні, а руський народ і сама Русь знову не захищені від нападів половців.
