<span>1)село спасівка 2)набіг татарів 3)зустріч з козаками 4)розмова з татарином 5)визволення сестри</span>
Не розумію, як можна не любити країну, у якій ти народився й зростав, у якій вперше покохав і вперше пробачив, у якій зустрічав і прощався. Не розумію. Батьківщина — це те, що наймиліше людському серцю, це одна з найбільших цінностей, яку не можна вибрати, адже вона дарована кожному Богом. Я поважаю свою країну, відчуваю її у своєму серці, тому й маю право назвати себе справжньою патріоткою.
Поняття «патріотизм» має для кожного своє суб’єктивне значення. Ми часто зустрічаємо це слово в загальному вжитку, а особливо зараз, коли Україна переживає складний період своєї історії й потребує особливої уваги та любові. Особисто я вважаю, що любити свою державу — це і є справжній патріотизм. Він проявляється в нашій вихованості й повазі, у спогадах і переживаннях. Бути патріотом — означає бути відданим громадянином своєї держави. Жити, працювати на благо своєї країни також є проявами почуття патріотизму. Адже лише пересічні жителі можуть створити або значно покращити імідж держави, лише вони можуть втілити мрії в реальність, чим можуть покращити не лише свій рівень життя, а й рівень цілої країни. Патріот — це людина, яка віддано служить ідеї. Патріот — це той, хто розуміє проблеми своєї держави й за жодних умов не покидає її. Патріот — це закоханий. Чесно, я не розумію, як можна не бути патріотом країни, в якій ти народився. Адже Батьківщина — це найцінніший дар твого народу й роду, це земля твоїх батьків, до якої ти ніби прив’язаний невидимими ниточками, це вся твоя історія. Це не тільки земля, на якій ти проживаєш, а й уся та духовна спадщина, яку мусиш плекати й примножувати скрізь і завжди.
Тож, як на мене, бути патріотом означає любити свою Батьківщину. Любити її віддано, чесно, по-справжньому й назавжди…
Михайлик з Любою зустрівся біля явориння, дівчина одразу ж сподобалася хлопцеві, хоч і була старшою. Під час знайомства Люба показала себе справжньою господинею, що добре освоїла навички приготування їжі. Михайлик, ще раз доводить те, що діти минулого були доволі самостійними, це підтверджує приклад із тексту, коли хлопчик пропонує запалити вогнище і вдало це робить.
ЩЕДРИЙ ВЕЧIР
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
В літку я люблю гуляти,
а ще люблю я співати.
Дуже мені радісно,
бо погода якісна.
В літку я купаюся,
а ще закаляюся.
Дуже мені весело,
бо за вікном не березень)