<span>Омелько<span> <span>— працьовитий селянин, виснажений панщиною. У
нього здорові, загорілі, жилаві руки, сухорляве і бліде обличчя. Ставши
хазяїном, Кайдаш продовжує багато працювати. Набожність уживається в ньому з
пияцтвом. Нерідко з церкви він звертав у шинок запивати «давнє панщане горе».
Письменник майстерно передає, як втрачається межа між виявами забобонності
Кайдаша і хворобливого стану його психіки від постійного перепою. Такий Кайдаш
не смішний, а викликає глибоке співчуття. Його слабкості Нечуй-Левицький
пояснює соціальними факторами, хоча й не наголошує на них, а зосереджується на
розкритті самого характеру в його індивідуальних виявленнях. Отже, ідеал
«господаря-хлібороба» не міг зреалізуватися під час кріпаччини. З повісті
«Кайдашева сім'я» видно, як важко й неоднозначно він відроджувався в
посткріпацьких умовах, коли довгі часи безправ'я, безземелля знищили інстинкт
господаря. </span></span></span><span><span>Інша індивідуальність розкривається в образі </span>Марусі. Письменник
спочатку змальовує портрет Кайдашихи, а потім докладно розкриває її внутрішній
світ, поведінку, вчинки. Не все в образі Кайдашихи було негативним. У своїх
повістях письменник підкреслює роль жінки-господині, оскільки жінка-мати має
особливе значення в ментальності українців. Дослідник відзначив роль жінки в
українській родині, роль матері-піклувальниці й виховательки та її великий
вплив від колиски до зрілого віку на процес формування характеру людини. <span>
<span>Вона була працьовитою,,вміла майстерно куховарити, любила
улещувати панів, водночас мова її була солодкою і манірною, але в розмові з
людьми, біднішими за себе, Маруся виявляла себе зверхньо і неприховано
зневажливо. </span>
<span>«Маруся Кайдашиха замолоду довго служила у дворі, у пана,
куди її взяли дівкою. Вона вміла дуже добре куховарити і ще й тепер її брали до
панів за куховарку на весілля, хрестини та на храми. Вона довго терлась коло
панів і набралась од них трохи панства. </span>
<span>До природної звичайності української селянки у неї пристало
щось дуже солодке, аж нудне. Але як тільки вона трохи сердилась, з неї спадала
та солодка луска і вона лаялась і кричала на весь рот. Маруся була сердита.»<span> </span></span></span></span>
Народна пісенність входить у скарбницю людської культури як дорогоцінне надбання поетичної творчості трудівників. Щедрість обдарування, красу і благородство душі, ніжність і ласку, високий і гордий політ думки та натхнення вклали протягом століть у свої пісні легіони безіменних народних співаків і поетів. Тому, сповнені вічно юної привабливості, безсмертно ширяють пісні над просторами кожного краю, легко залітаючи на крилах мелодії далеко за його межі. Вони володіють чудовою здатністю окрилювати поривання, надихати у праці, овівати радістю відпочинок, розраджувати в горі, тамувати душевні болі, множити сили у боротьбі. Без народної пісні взагалі немислиме повнокровне життя трудової людини. До пісні звертаються колективно й поодинці, в будень і в свято, старі й молоді, при найрізноманітніших життєвих нагодах і душевних зворушеннях. Тим-то трударі завжди так гаряче любили свою пісенність, плекали й берегли її, збагачуючи все новими темами та барвами.
<span>Доброта, любов, чуйність, порядність, самопожертва - в наш час ці слова стали майже анахронізмами. Існує така думка, що суспільство деградує через соціально-економічні чинники. Але ж за часів війни були не кращі умови життя: людина вмить могла втратити все: рідних, дім і попри те залишалася Людиною. Яскравим прикладом цьому може послужити Климко, головний герой однойменної повісті Григора Тютюнника.</span>
<span>Хлопець, залишившись сиротою, ріс в свого дядька Кирила, який любив його і балував як міг (привозив гостинець з рейсу), хоча в той же час вихованню надавалася неабияка роль (слідкував за навчанням у школі, привчав до самостійності). Напевне, саме любов і виховання дядька витворили з Климка ті людські риси, які ціняться понад усе: здатність любити і турбуватися про ближнього від усього серця, аж до самопожертви.</span>
<span>Але у чому ж виявляється та безмежна любов Климка до людей? Після смерті дядька його запрошували до себе жити чужі люди, однак він відмовився, щоб не обтяжувати їх. Але це дрібниця в порівнянні з тим, що зумовило його подорож (а отже і загибель) восени босоніж за 200 км без харчів. Хлопець пішов по сіль у Славянськ з Донбасу, щоб потім виміняти сіль на їжу для друга і його дідуся, а найголовніше, - на молочко для маленької донечки своєї вчительки.</span>
<span>Тобто він вирушив у небезпечну мандрівку заради чужих людей! Що ж, як не любов та турбота про долю близьких могли змусити його до цього? Або потім, у Славянську, що заважало йому залишитись у тітки Марини, яка так вмовляла його стати її названим сином? І не саме почуття обов'язку і відповідальності за долю ближніх штовхало його у зворотній шлях, але любов і турбота про тих, які чекають на нього і на те, що він принесе, як порятунку. І тому хлопець навіть не дочекався повного одужання - вирушив у дорогу.</span>
<span>І останній момент, коли Климко бачить рідне місто і поспішає додому, на шляху йому трапляється солдат, переслідуваний німцем з кулеметом. І в цей час, як і раніш, хлопець не думає про небезпеку для свого життя, він вказує напрямок, де солдат може заховатися.</span>
<span>Мало кому під силу взяти на себе той хрест, який з гідністю проніс герой повісті.</span>
<span>Піти на самопожертву, не замислюючись, заради чужих людей - вчинок героїчний, на який здатен далеко не кожен, а от чинити добро, виявляти чуйність і порядність - це те найменше, до чого повинна прагнути кожна людина.</span>
Тому що це усна народная искуство которое передаетса с поколения в поколение