<span>Орієнтовний план1 Народження пізнього гусеняти.2 Гіркі роздуми гуски-матері.3) Розмова з чоловіком.4) Красивий і сильний тато.5) Відліт табуна гусей.6 Небезпека — звідусюди.7 Гніздо пливе на корабель.8 Трагічна розлука.9 Полювання за гусаком на баржі.10 Порятунок.11) Біля ГЕС.12) Рибалки намагаються піймати птаха на вудку13) Чоловік і жінка в човні.14) Гусенятко ховається в темряві.15 У сім’ї сталевара.<span>16) Щаслива зустріч із татом.</span></span>
<span><span>Жив собі на світі прислівник.І завжди він був разом з його другом дієсловом.
Вони завжди були зв'язаними в реченні.Але на відміну від дієслова прислівник не мав закінчення, бо був незмінною частиною мови.
Але це було не важливо тому, що прислівник і дієслово були друзями нерозлий вода.</span><span>
</span></span>
Радість, щастя, гумор – це все є невід’ємною частиною нашого людського буття на цьомусвіті. Проаналізувавши, я зрозуміла одне: сміх ділиться на кілька видів! Сміх існує – веселий, радісний та безжурний. Такий сміх завжди піднімає людині настій. Аджесправді, в якому б поганому настрої не було б людина, дійсно хороший жарт завждипідніме настрій та змусить, хоч на хвильку, забути про сум.
Можу розказати історію про свою бабусю, це виступить, як такий собі, деякий, приклад. Вона просто, буквально розквітає коли чує смішну гумореску, або смішний віршик. Бабуся завжди каже, що сміх лікує душу людини.
Також сміх існує іронічний, саркастичний, або ж так званий, «сміх крізь сльози». Менітакій сміх не дуже подобається, він мені видається дуже злим та образливим. В такихвипадках сміється та весело лише тій людини, яка таким чино, знущається з іншої, аленіяк не жертві цих насмішок.
А «сміх крізь сльози» мені видається дуже сумним, я не дуже розумію навіщо цей сміхпотрібен, навіщо так мучити душу. Адже якщо погано, і хочеться плакати, то навіщо з себенасильно видавлювати цей сміх?
Немає навіть сенсу спорити, що краще - бути духовно багатим або мати матеріальне багатство, тобто багато грошей. Матеріальне багатство доволі легко втратити, а от духовне багатство залишиться з людиною назавжди. До того ж, одне іншому не заважає: можна бути багатим і духовно, і матеріально. А ті, хто вважають, що матеріальне багатство вище за духовне, самі скоріш за все є духовно бідними людьми.
Духовне багатство не продається і не купляється. Мудрість, моральна чистота, чесність та порядність, чуйність, людяність, широта душі - жодну з цих чеснот не можна купити за гроші. Не купити за гроші й повагу та любов оточуючих, які дістаються духовно багатій людині.
Духовно багаті люди - це зразок, на який треба рівнятися всім, якщо ми хочемо, щоб наше життя змінювалося на краще.
У поемі “Іван Вишенський” духовна реальність безсумнівна. Утілена вона в образі головного персонажа, реального Івана Вишенського, який сприяв авторові в “подоланні… «злого духу», випручуванні з… чіпких лап раціонального прагматизму…” (О. Баган). Він своїми потужними “духовними струменями” (вислів І. Франка) зумовлював і принципи зображення дійсності. Одразу зазначимо, що стильова належність поеми й до сьогодні залишається проблематичною. І. Бетко, наприклад, акцентувала на неможливості розгляду поем І. Франка з “реалізмоцентричних позицій”.
<span>Ольга Куца, д. філол. н., проф. кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка </span>
<span>Постановка наукової проблеми та її значення. Поема Івана Франка “Іван Вишенський” (1900) розширювала “духовий простір” української літератури, ілюструвала стривоженість автора вічними питаннями буття, поставала “власною духовою сповіддю і сповіддю душі, розіп’ятої на перехресті епохи” [9, 243]. Дослідників цікавили насамперед світоглядні засади цієї “розкішної річи” (В. Самійленко). Д. Донцов, наприклад, писав, що в час “Івана Вишенського” І. Франко, балансуючи між вірою та раціоналізмом, так і не збагнув “високого аскетизму” Середньовіччя. К. Чехович зазначав, що автор поеми в 1900 р. ще не вірив “в об’єктивну вартість і вплив молитви”. Сучасна дослідниця Я. Мельник, з’ясовуючи деякі “темні місця” поеми, розглядає “феномен містичного фіналу «Івана Вишенського» як свідчення самозаперечення автора його rасіо” [8, 201]. Загалом же в поемі неможливо було приховати, за Є. Сверстюком, “духового змісту, який є головним”. Уже ці висловлювання дають деякі підстави розглядати “Івана Вишенського” в руслі духовного реалізму. </span>
Читайте також: Постать Івана Вишенського крізь призму етико-антропологічної концепції Івана Франка
<span>Мета статті полягає в дослідженні визначальних рис духовного реалізму – як трансісторичного творчого принципу – в поемі І. Франка. </span>
<span>За методологічними засадами В. Захарова, О. Любомудрова, І. Єсаулова, М. Дунаєва й інших, суть духовного реалізму полягає в художньому освоєнні духовної реальності. “Духовний” тут − це “строго християнська духовність як якість тієї сфери особистості, яка спрямовує її до Бога, відповідає за її зв’язок із трансцендентним началом” [7, 39]. Зрозуміло, що духовний реалізм є явищем іншого семантичного ряду, ніж, наприклад, сентименталізм, романтизм чи реалізм: “йдеться про трансісторичний творчий принцип, який проявляється в літературі й мистецтві християнського типу культури” [5]. </span>
<span>У поемі “Іван Вишенський” духовна реальність безсумнівна. Утілена вона в образі головного персонажа, реального Івана Вишенського, який сприяв авторові в “подоланні… «злого духу», випручуванні з… чіпких лап раціонального прагматизму…” (О. Баган). Він своїми потужними “духовними струменями” (вислів І. Франка) зумовлював і принципи зображення дійсності. Одразу зазначимо, що стильова належність поеми й до сьогодні залишається проблематичною. І. Бетко, наприклад, акцентувала на неможливості розгляду поем І. Франка з “реалізмоцентричних позицій”. На “стилістичну двоплановість” їх указував А. Скоць. Т. Гундорова підкреслювала, що поема “Іван Вишенський” пронизана “новою, неоромантично-символічною образністю”. Ю. Бойко писав, що в пошуках “нової літературної дійсності” виявилася “перспективнішою” саме поема “Іван Вишенський”, у якій “використано імпресіоністичну техніку, але лише як літературну техніку, на службі розкриття психологічних борсань суворого українського аскета з Атону” [2, 130].</span>
