Ответ:
Объяснение:В її устах і душі «насіння» було святим словом. І хоч не раз вона нарікала на свою мужицьку долю з її вічними супутниками-нестатками й злиднями, проте нічого так не любила, як землю
Т. Г. Шевченко – не тільки найвидатніший український поет, а й етнограф, фольклорист, мислитель, історик, драматург, художник і прозаїк. Після себе він залишив надзвичайно велику і цінну творчу спадщину – більше тисячі різноманітних творів. Геній Т. Шевченка на диво багатогранний. Завдяки йому великий Кобзар українського народу написав дев’ять повістей, створив велику кількість драматичних творів, а його поетична спадщина зібрана у відомому всьому світові «Кобзарі».Літературні погляди Т. Шевченка змінювалися і формувалися на протязі усього його життя. Перш за все, це відбувалося під впливом усього найістотнішого з його життя, від першого погляду на оточуючий світ до останнього подиху. Всю надзвичайну силу творчості поета, невмирущість слова Кобзаря, літературний подвиг і складне та велике життя, яке він поклав на олтар боротьби за свободу і щастя українського народу, можливо зрозуміти і відчути тільки тоді, коли згадати, у яких обставинах поетові доводилося творити.В ті часи, коли довелося жити і творити Т. Шевченкові, панувала атмосфера задухи, яка змушувала творчих людей мовчати, атмосфера доносів, ненависті, страху і підозри, атмосфера, де офіційна брехня не вважалася безчестям, в якій панувала загальна бездіяльність. А ось правдиве слово на кожному кроці переслідувалося і буквально обливалося кров’ю.Отже, оспівувати свободу в тогочасних обставинах, прагнути свободи та незалежності серед небезпеки жандармських буднів, в умовах кріпосництва – це означало майже подвиг. І висловити, а скоріше, відкрити найважливішу у житті істину, довести те, що для того часу було найсуттєвішим, наважувався далеко не кожний митець. Своїм життям та своєю творчістю Т. Шевченко довів своїм нащадкам, що безстрашні співці свободи народжуються у найгірші для народу часи, народжуються для того, щоб підкреслити нездоланність його духу і його безсмертя.Незвичайна сила непокори Т. Шевченка, яка інколи переходила у крик прокляття, гучний голос, який пробуджує людську гідність, смуток знівеченого життя, часи розпачу, біль безправ’я, найгостріші соціальні драми, які були поетові добре відомі – все це створило художню цільність творчості великого Кобзаря, яка з першого до останнього слова перейнята вогненними почуттями поета.<span>Саме з цього й виросла правдива творчість Т. Шевченка, саме це живило той дух протесту і бунтарства, яким булу наснажена душа поета. Саме з цієї суворої величі постав образ великого Кобзаря – поета-революціонера, поета-борця, який висвітлюють спалахи могутніх грозових розрядів неперевершеного поетичного слова митця.</span>
І нам, нащадкам Великого Кобзаря, яким, власне, і було адресовано «Заповіт», варто замислитися, чи виконали ми волю поета? Мені дуже прикро, що сам Шевченко не побачив свою Батьківщину незалежною (ми знаємо також, що він не дожив до скасування кріпацтва, адже побачити простий народ вільним також було його мрією). Незалежність України, після стількох років і навіть сторіч боротьби та помилок, нарешті здобута. І це — найважливіша, як на мене, подія за всю історію існування нашої держави. Але ж поет прагнув не тільки декларації незалежності, але й духу свободи в нашій країні, справедливості та щастя. Незважаючи на фактичну незалежність нашої держави, на жаль, нас і досі переслідує безпідставний, а тому ще більш прикрий, комплекс якоїсь національної меншовартості. Тобто люди, що географічно живуть в Україні, українці за походженням, не вважають себе такими. Як на мене, це якийсь історичний парадокс. Уявімо на хвилинку, що вся інформація про людину зберігається в певній анкеті. Коли б десь у «небесній канцелярії» складали питання до такої анкети, туди, безумовно, ввели б графу «національність». Бо національна приналежність людини — не формальність, а риса, яка зумовлює її мислення, вдачу, життєві принципи. Ця графа, так би мовити, є «обов'язковою для заповнення», але більшість людей не просто вважають себе приналежними до іншого народу (питання національних меншин — окреме питання, але цілком нормально, що в нашій країні мешкають інші народи, підтримуючи свою власну культуру, зрозуміло, що вони не вважають себе українцями, бо ними не є), велика частина українців живе без певної національної приналежності, вони ніби поза часом і простором, поза історичним і національним контекстом. Мені здається, це чи не найприкріше у наш час... Ось чому, напевно, ми ще не виконали заповіту Тараса Шевченка.
Одного разу ми з сімєю вирішили поїхати до лісу.коли ми приїхали ми розпалили вогнище та назбирали грибів. ці гриби ми підсмаажили на вогнищи да зїли, а діти пили чай з термоса та їли салати. коли ми вирішили поїхати додому ми затушили вогнище позбирали залишки від їжі та сміття і поїхали додому. це була весела та захоплююча подпрож.