Наприклад:осінь її кожен може представити по своєму
Багатством у цих творах вважають рідну країну, яку людина має любити понад усе
Климко – сирота, головний герой автобіографічної повісті Григора Тютюнника. Образ Климка втілює ідеал людини. У маленькій сирітській душі Климко носив стільки доброти, милосердя і співчуття до знедолених і стражденних, що не побоявся в одинадцять літ вирушити в далеку дорогу по сіль, аби тільки допомогти близькій людині — своїй учительці — не померти з голоду. Скільки натерпівся й намучився за свою двотижневу дорогу маленький лицар, скільки разів ризикував бути вбитим, замерзнути десь на полі під копицею — адже йшла війна і заходити в села було небезпечно. Та хлопчик ішов: його вело дорогою поневірянь милосердя. Зовнішність Климка: «Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще й в дядьковій Кириловій діжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було «сто літ», і не рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої мазути»
1.Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старiй матросцi, що була колись
голубою, а тепер стала сiра, та ще в дядьковiй Кириловiй дiжурцi. Тiй
дiжурцi, як казав дядько, було "сто лiт", i не рвалася вона лише тому, що
зашкарубла вiд давньо? мазути. Не брали ?? нi дощi, нi снiг, анi сонце.
Пахла дiжурка паровозом. Уночi вона нахолоняла, а вдень аж димувала на
сонцi, пахла ще дужче i пекла плечi та спину.
Климко жив удвох з дядьком Кирилом, вiдколи осиротiв. Жили вони в
залiзничному барацi при самiсiньких колiях. I коли мимо гуркотiв важкий
ешелон, барак теж нiби зривався з мiсця: двигтiли стiни, дрижала пiдлога,
бряжчали шиби у вiкнах, а барак мчав i мчав. Потiм, коли ешелон даленiв,
гуркочучи тихiше й тихiше, барак знову зупинявся i стояв, як i ранiш, i
пiд вiкнами в нього знову цвiрiнчали горобцi.