Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старiй матросцi, що була колись
голубою, а тепер стала сiра, та ще в дядьковiй Кириловiй дiжурцi. Тiй
дiжурцi, як казав дядько, було "сто лiт", i не рвалася вона лише тому, що
зашкарубла вiд давньо? мазути. Не брали ?? нi дощi, нi снiг, анi сонце.
Пахла дiжурка паровозом. Уночi вона нахолоняла, а вдень аж димувала на
сонцi, пахла ще дужче i пекла плечi та спину.
Климко жив удвох з дядьком Кирилом, вiдколи осиротiв. Жили вони в
залiзничному барацi при самiсiньких колiях. I коли мимо гуркотiв важкий
ешелон, барак теж нiби зривався з мiсця: двигтiли стiни, дрижала пiдлога,
бряжчали шиби у вiкнах, а барак мчав i мчав. Потiм, коли ешелон даленiв,
гуркочучи тихiше й тихiше, барак знову зупинявся i стояв, як i ранiш, i
пiд вiкнами в нього знову цвiрiнчали горобцi.
2.Климко й не боявся ночей, тому що барак майже нiколи не спав увесь. У
ньому жило багато людей, всi вони працювали на станцi?, ходили на роботу i
поверталися з не? хто коли, отож у барацi хтось та не спав. До того ж
стояв барак у такому веселому мiсцi, що його з усiх бокiв осяювали вогнi -
зi станцi?, з вагоноремонтних майстерень та вiд шахти, - i вiн плив щоночi
в тих вогнях, наче корабель у срiблястому морi.
Народився Павло Тичина 27 (за іншими свідченнями — 23) січня 1891р. в
с. Пісках, Чернігівської області, в сім'ї сільського дяка (він же —
учитель у «школі грамоти»). Вчився спочатку в земській школі, потім у
чернігівській бурсі (фактичною платою за це навчання були співи малого
Павла в монастирському хорі, — у хлопця виявились чудові голос і слух),
згодом — у місцевій духовній семінарії. Пізніше він знайомиться з
славним земляком-чернігівцем — М М Коцюбинським, відвідує літературні
«суботи» в його домі, читає там свої, схвально зустрінуті, вірші,
підтримує сердечні стосунки з старшим письменником аж до його смерті.
Друкуватися П Тичина почав у 1912р., перша збірка віршів — «Сонячні
кларнети» — датована 1918р. (фактично вийшла весною 1919р).
Після семінарії П. Тичина вчився в Київському комерційному інституті,
одночасно працював на різних дрібних посадах — в конторах та редакціях
газет і журналів, в українському театрі М. Садовського (помічником
хормейстера). Жовтневу революцію він зустрів уже зрілою людиною і
відомим поетом молодшого покоління. Знамениті вірші весни і літа 1919р.
— «На майдані», «Як упав же він з коня...» та ін., — а потім і вся
збірка «Плуг», принесли йому славу натхненного співця «краси нового
дня». Він працює в журналі «Мистецтво», в державному видавництві
«Всевидат», завідує літературною частиною в Київському театрі
ім. Т. Г. Шевченка, політкомісаром якого був О. Довженко.
В 1923р. П. Г. Тичина переїздить до Харкова, тодішньої столиці УРСР. Тут
він працює в журналі «Червоний шлях», багато пише, вивчає вірменську,
починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем
заснованої в українській столиці Асоціації сходознавства. Формально
позапартійного тоді письменника, його обирають членом Харківської
міськради, трохи пізніше — кандидатом у члени ВУЦВИКу. 1927р. він
посилає М. Горькому на Капрі книжку своїх віршів і одержує від нього
ласкавого листа, в якому автор «Матері» писав, що знає українського
поета дуже давно, ще з розповідей М. Коцюбинського.
Активна громадська і державна діяльність П. Тичини, набуває широкого
розмаху в передвоєнні, а особливо — повоєнні роки. З 1938р. і до кінця
життя він — депутат Верховної Ради УРСР, протягом двох скликань був її
Головою, обирався депутатом Верховної Ради СРСР кількох скликань.
Академік АН УРСР (з 1929р.), він у передвоєнні та в перші воєнні роки
працює директором Інституту літератури АН УРСР, а з 1943 по 1948р. —
міністром освіти Радянської України.
В часи Великої Вітчизняної війни П. Тичина був прийнятий до членів КПРС.
Згодом він неодноразово обирався членом ЦК КП України. Поет удостоєний
звання Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної премії СРСР та
Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.
Помер П. Г. Тичина 16 вересня 1967р. в Києві.
Перші відомі нам вірші Тичини (з тих, що збереглися) датовані 1906 —
1908 pp., і серед них, ще геть «невстояних» і в формі, і в змісті, є
така маленька перлина, як «Блакить мою душу овіяла».
Очень легко запиши на диктафон стих вслух и слушай его целый день и на ночь тоже наушники в уши вставь и всё!
Гадаєш ти мене образив, коли бандерівцем назвав?
Скажу тобі на це одразу –
Я ним не був!
Тепер вже став!
Сприймаю це, як нагороду!
Звання, присвоєне за те,
Що сином став свого народу, ......
Любові почуття святе!
Люблю безмежно рідний край,
Цю чарівну, магічну мову,
Дарований Всевишнім рай,
Красу дівочу чорноброву.
Люблю за щедрість і за спів,
Шалені ночі солов’їні,
Коли бракує навіть слів,
Освідчитися Україні!
А ти мене за цю любов
Оскаженіло ненавидиш.
Не я до тебе!
Ти прийшов, На мою землю і тут гидиш!
Іди подальше від гріха,
Моє терпіння не безмежне.
Нехай святиться у віках
<span>В борні здобута НЕЗАЛЕЖНІСТЬ!</span>
