Війна… Багато про не сказано і написано, багато творів українських письменників присвячено саме цій жахливій події. У творах про війну найчастіше ми бачимо образи мужні захисників рідного краю, які боролися проти фашистської навали. Але Г. Тютюнник змалював інший образ – образ хлопчика, який залишився сам і намагався не лише вижити, але й допомогти близьким людям. Він не герой, не захищав Батьківщину, але його серце хоробре і безстрашне, його можна з впевненістю назвати гідним сином своєї Вітчизни.
У повісті автор розповідає нам історію хлопця-школяра Климка. Він рано залишився сиротою, виховував його дядько, але й він загинув під фашистським бомбардуванням. Климко залишається сам, але він не опускає руки. Разом зі своїм товаришем він облаштовує собі нове житло, разом з Зульфатом намагається допомогти вчительці та її маленькій донечці. На мою думку, це характеризує Климка як відповідального і серйозного хлопця. Війна примусила дітей швидко подорослішати, проблеми, які їм доводилося вирішувати, були зовсім не дитячі. По сіль Климко також пішов не для себе. Він розумів, що треба було десь діставати їжу, турбувався про долю маленької Олі. Тобто, поводився як справжній маленький чоловік.
Багато пригод довелося пережити Климкові по дорозі до Слов`янська та назад. У хлопчика була можливість влаштувати власне життя, залишившись у тітки Марини за сина, як вона його і просила. Але Климко розумів, що він відповідає не лише за себе, а й за тих людей, які чекали на його повернення. Мало хто з сучасних однолітків Климка переймався б цим. Хлопець повернувся на рідну станцію, принісши сіль та харчі. Але так і не вдалося йому побачити обличчя близьких: автоматна черга перервала його життя. Фашисти не дивилися, чи то дорослий, чи то дитина – ворог. Так і не зміг Климко побачити Наталю Миколаївну та Зульфата…
<span>Мене вразила повість «Климко» і її головний герой. Я вважаю, що Климко був надзвичайною людиною. Він завжди думав про тих, хто поряд і навіть про тих , кого вже не було – наприклад, збирався посадити вишню на могилі дядька Кирила. Хлопець був дуже сміливим, адже не побоявся піти аж до Слов`янська, розуміючи, що іншого виходу в нього немає. Також мені подобається у Климкові його доброта та безкорисливість. Він намагається допомогти всім навкруги: для вчительки та її донечки принести солі зі Слов`янська, допомогти по господарству тітці Марині, навіть врятувати солдата, який тікає від фашистів, вказавши йому, куди бігти. Климко не думав про себе, він опікувався іншими, близькими йому людьми, був відповідальний та турботливий. Тому мені дуже шкода, що повість закінчилася саме так. Хоча, на мою думку, автор цим прагне показати, що війна – надзвичайно жорстока річ і ми не повинні припустити її повторення. Ну все</span>
<span>
</span>
<span><span>
</span></span>
У кожної людини має бути мрія.мрія -це наша уява,те чого ми дуже хочемо .фантастичні люди-мрійливі.мрія,це фантазія.не можна жити без фантазії(мрії)в серці. шевченко,франко,глібов-люди з великою фантазією,придивіться уважніше до їх творів , згадайте часи у які вони жили.їх твори зповнені надією,такою собі мрією ,,що все колись зміниться,настане краще життя.
мрія-це святиня,фантазія душі,
мрія -це частина творів ,віршиків ,пісень,
та не можна жити,і не уявляти,
та не можна і без мрії-та якщо душа людини , живе без мріїї в серці
то вже не людина.........
<span>ось таки слова з'являються на думці коли кадуть що мрії може і не бути.мрія -це душа,а якщо нема дущі , що ми побачимо замість людини ,її імоцій?порожнечу.не будьте порожніми,їдіть до своєї мрії та ні перед чим не зупиняйтесь.
</span>
Лірична героїня цього твору розповідає та наставляє сучасників.
Як уже бог схотів посіять землю, так послав нечистого, щоб землі достав з моря. Воно тоді не можна було, бо скрізь вода була. І сказав, щоб собі не брав землі, а щоб усю оддав богові, скільки дістане.А він там скільки достав, може, усю взяв, то оддав, а у роті собі сховав. А бог як посіяв землю, так у чорта в роті начала рости земля, начала рвать. А він де пирхав, так там болото стало, де пирхне — коняка; чхає і ригає — чоловік, кінь, собака, кіт.
Якось-то лукавий заспорився з богом, що вип'є всю воду і поїсть увесь пісок на землі. Ото й почав пити воду та жерти пісок. Коли напився він води та нажерся піску, то його страшенно роздуло, і він почав блювати: летить та блює, летить та блює. Понаблював високі гори, болота. А коли його підпирало кілком під груди, тоді він падав на землю, качався по землі черевом, бився руками й ногами і ото там повибивав цілі долини і глибокі провалля. Так лукавий спаскудив чудову божу землю горами та проваллями. І оті скелі та гори, які понаблював сатана, росли б бог-зна доки, та вже святі Петро та Павло, як ходили вони по землі, закляли їх. Ото з тієї пори вони й перестали рости. Ото ж після того господь посвятив землю і почав одпочивать після своїх трудів. *** З богом заспорився ідол. Ідол став казати:— Землю, яку ти зробив, таку саму і я проізведу... Таку саму зроблю, іно но схочу, то й зроблю,— так ідол каже.Ото й почав ідол робити землю. Це опуститься в море, аж на саме дно опуститься, вхватить землі в пащеку і з тею землею наверх. А море глибоке, поки-то вийде він наверх — вода геть вимиє землю з рота. Не можна винести землі з собою. Що не робив ідол, так нічого не помагає: поки вирине він з моря, то вода вже геть виполоскала землю з рота.Допіру ідол до бога. Каже перед богом: «Так і так мені стається, не попаду з моря землі винести». «То-то,— казав господь,— винесеш землю з моря, оно скажи: «господи, благослови!»Ідол промовив «господи, благослови», пуринув на дно моря, набрав землі і виніс її наверх. З теї-то землі пішли гори і каміння. Що бог создав, те рівне, чисте, а вже що ідолове, так саме каміняччя — і гори, і всякі викрутаси. То ідол такого понаробляв.
<span>
Як бог сотворив світ, постановив довершити своє творення чимось шляхотшишим і сотворив чоловіка Адама. Жив собі Адам -в раю, та хоть мав усього по достаткам, то все за чимось банував. Пізнав пан бог, чого Адам банує — за жінкою, бачите! — і замислив йому сотворити жінку і зробити з неї Адамові несподіванку. Коли раз Адам заснув, підсунувся до нього пан бог на пальцях, отворив йому груди, виймив з них одно ребро, положив за себе, а сам почав дірку в грудях залатувати. Тим часом надбіг пес (занюхав осхаби-ну!) і нім пан бог спостерігся, вхопив ребро та й втік із ним. Бог пустився собаку доганяти, але собака розумний: до плота та й гон! через нього. Ледве вспів пан бог злапати 'го за хвіст, але якось так потяг нещасливо, що хвіст лишився йому в руках, а пес з ребром уйшов.<span> Що мав пан бог робити? Адже не мав ще друге ребро Адамові виймати! Тому взяв і з хвоста собачого сотворив Єву. Тому-то у жінок таке волосся довге, як собачий хвіст.</span></span>
Зображення боротьби англосаксів з норманами (принц Джон і король Річард) у XII столітті.
