Живучи в Америці, видатний український письменник завжди душею був в Україні, разом з рідним народом мріяв про її світле майбутнє. Він завжди був у курсі подій, що відбувалися в Україні, слідкував за творчістю українських письменників. У його творчому доробку є кілька посвят, одна з яких — «Сучасникам». Максимові Рильському присвячує поет свій вірш, глибоко шануючи його за багату внутрішню культуру творчості, що несла в собі високохудожні образи й картини, за любов Рильського до українського слова, форма якого під його пером гармонійно зливалася зі змістом. На початку XX століття Максим Тадейович належав до «грона» неокласиків, що в той бурхливий час зберігали шанування літературних традицій, а не вдавалися, як більшість тогочасних поетів, до футуризму та інших формалістичних течій. Глибокою повагою до Рильського, поета і вченого, пронизані рядки поезії Маланюка, для якого він «далекий брат», «краси веселий кондот’єр», «еллін, схимник і Гоген», «алхімік мудрих слів». Маланюк розумів, у якому важкому становищі доводиться жити й творити українським радянським письменникам, адже «навколо — хащі й печеніги». Лагідно і сердечно звертається Маланюк до поета, низько схиляє перед ним свою горду голову. Ще один вірш посвяти «Сучасникам» присвячено Павлу Тичині, але слід сказати, що в ньому автор звертається і до інших своїх сучасників, що оспівували радянську «справжність». У 1917 році Павло Тичина став провісником «нового часу», весни, що мала прийти в Україну. Він закликав віддати революції свої палкі душї, адже сприймав її, як початок нового щасливого життя. Своєю поезією, сильною і щирою, він збудив національний дух українців, у І917—1919 роках Україна пережила воскресіння національної ідеї, зліт літератури. У Тичині вбачали нового месію після Великого Кобзаря в українській літературі, він став кумиром тогочасного юнацтва, зокрема Маланюка. Поезія Тичини була новим явищем в українській літературі, вона «на межі двох епох» звучала «сонячно-ярим оркестром», вона закликала боротися за незалежність і збудила мільйони. Про це нагадує Євген Маланюк кумирові своєї юності, що у добу тоталітаризму «віддав хвалу тиранам» і почав оспівувати радянську владу. Гіркий сарказм звучить у тих рядках, де йдеться про різницю ранньої поезії Тичини і поезії часу написання цієї посвяти: Раптом… брязнуло враз! …Від кларнета твого — Пофарбована дудка зосталась. …В окривавлений жовтень — Ясна обернулась Весна… Євген Маланюк не простив Тичині зради ідеї, до якої той закликав, і сміливо сказав правду про тих своїх сучасників, що зламалися під тиском радянської влади.
Жанр: історична повість
головні: Захар Беркут, Максим Беркут, Тугар Вовк, Мирослава, Бурунда
первый и третий такты - все по терциям(тоническое трезвучие)
си-ре, ре-фа, фа-ре
второй и четвертый такты - ми-соль
седьмой такт - си-ре
Трохи місцями поміняла.Написала, що пам'ятаю.
Синекдоха- заробити копійку.Ноги моєї тут не буде.
Метонімія-Америко, Німеччино, мовчіть!Інститут святкує своє сторіччя.Чайник закипів.Читати Франка.
Метафора-Ці думки краяли мені серце.Вишневі пахощі вдарили в ніс.
Оксиморон-Гарячий сніг.Живий труп.
Постійні епітети-мова солов'їна.Мова калинова.
Гіпербола-високий,як дуб.Ми не бачилися вже сто років!
Літота-така малесенька, що ледве од землі видно.
Риторичне запитання-чи знайде душа моя спочинок?Чи ж неповторне можна повторити?(друге речення ,здається, Ліни Костенко.Не пам'ятаю з якого твору.)
Риторичне звертання-Вкраїно ,моя мила!Скажи мені,моя доле!
Я не придумала:поетичний паралелізм,заперечне порівняння,уособлення,метаморфоза.
<span>О. Назарука я зрозуміла, що Роксолана діяла підступно і жорстоко по відношенню до інших дружин Сулеймана, його дітей, а також підданих. У розділі ХІV «… А червона крівця на рученьках твоїх …» розповідається про те, як Роксолана руками Сулеймана знищила Агмед-башу і Гассана. Її можна виправдати за ці криваві вчинки, бо ворогів у неї було достатньо і їй треба було захищатися, випереджаючи їх на крок.тай життя в них було тяжке в тий час.</span>