Степан народився 25 грудня 1833 року (6 січня 1834 року за новим стилем) в маленькій селі Хомутинці (Подільська губернія). Його батько був сільським священиком, досить шанованою серед жителів людиною.
У 1841 році Степан був відправлений в Шаргород для навчання в духовному училищі. У 1849 році він закінчив училище і вступив до духовної семінарії, що знаходилася в Кам'янці-Подільському, навчання в якій він успішно завершив у 1855 році. У той же час молодий чоловік зацікавився медициною і вирішив здобути освіту лікаря. Він відправився в петербурзьку академію, де протягом шести років завзято вивчав хірургію
Степан Руданський закінчив медичну академію, вже сильно сумніваючись в тому, що зробив правильний вибір. Його тягло до літератури ... Влітку 1861 року Комітет цензури дав згоду на друк першої збірки поета-початківця, але дозвіл чиновників нічого не змінило - у Руданського не було грошей на публікацію. Швидко влаштуватися на роботу він теж не міг - через загострення туберкульозу Степан Васильовизаразивсяпрацювати в північних містах. Здавалося, все життя початківця таланту йде прахом ...
На щастя, вже через місяць ситуація в корені змінилася. З Ялти Степану Руданському прийшло запрошення стати міським лікарем. Зрозуміло, Степан відразу ж погодився. Приїхавши в Ялту, він став буквально нарозхват - він не тільки зайняв посаду міського лікаря, а й став завідувати лікарнею, був карантинним лікарем в порту і навіть доглядав за хворими в Ялтинському повіті. А в 1869 році його обрали світової суддею. Словом, без справи Руданський не сидів ... Невідомо, яким дивом йому вдавалося поєднувати складну і відповідальну роботу доктора і літературних студій. Але ж він не тільки писав вірші, а й перекладав рідною мовою найскладніші твори - «Слово о полку Ігоревім», «Іліаду» і так далі.
Примітно, що за життя Степана Васильовича була опублікована лише мала частина його праць. В основному всі його творіння потрапили до золотої колекції світової літератури після смерті автора у вигляді рукописів.
У 1872 році на території Криму спалахнула гостра епідемія холери. Степан Руданський, намагаючись позбавити людей від страждань і знищити інфекцію, сам заразився.Проклята холера розбудила сплячий туберкульоз. 3 травня (21 квітня) 1873 талановитий поет і не менш талановитий лікар помер.
<span>Гострий зір Василя Голобородька вихоплює з буденного життя вагомі зерна поезії. Своєрідність його бачення світу виявляється в умінні змалювати звичайне в казковому забарвленні, осягти соняшним промінням щось тривожне, часом драматичне. Прикметною рисою Василя Голобородька є вміння поєднувати народно-традиційні засоби з новим змістом, наповнювати музикою свої лаконічні малюнки з життя людини. </span>
Чи бути, чи не
бути - ось питання.
Що благородніше?
Коритись долі
І біль від
гострих стріл її терпіти,
А чи, зітнувшись
в герці з морем лиха,
Покласти край
йому? Заснути, вмерти -
І все. І знати:
вічний сон врятує,
Із серця вийме
біль, позбавить плоті,
А заразом
страждань. Чи не жаданий
Для нас такий
кінець? Заснути, вмерти.
І спати. Може, й
снити? Ось в чім клопіт;
Які нам сни
присняться після смерті,
Коли позбудемось
земних суєт?
Ось в чім вагань
причина. Через це
Живуть напасті
наші стільки літ.
Бо хто б терпів
бичі й наруги часу,
Гніт
можновладця, гордія зневаги,
Відштовхнуту
любов, несправедливість,
Властей сваволю,
тяганину суду,
З чесноти
скромної безчесний глум,
Коли б він
простим лезом міг собі
Здобути вічний
спокій? Хто стогнав би
Під тягарем
життя і піт свій лив,
Коли б не страх
попасти після смерті
В той край
незнаний, звідки ще ніхто
Не повертався?
Страх цей нас безволить,
І в звичних
бідах ми волієм жити,
Ніж линути до не
відомих нам.
Так розум
полохливими нас робить,
Яскраві барви
нашої відваги
Від роздумів
втрачають колір свій,
А наміри високі,
ледь зродившись,
Вмирають, ще не
втілившись у дію.
Але тихіш!
Офелія! Згадай
<span>Мої гріхи в
своїй молитві, німфо.</span>
І так і ні він нікого не міг залишити в біді але в водночас він був дуже сильним і агресивним. Але це лише моя думка
З дитинства ми
знаємо, що природа — це дар Божий, вона дає мам їжу, одяг, житло. Нам відомо,
що тільки планета Земля та ми, її жителі, маємо цей величний дар. Інші планети
Сонячної системи — це великі пустелі, без жодного деревця та квіточки. Тому
ми, безперечно, повинні цінувати її дари. Від нас природа потребує тільки
трохи уваги та піклування, а не підкорення.
По-перше,
естетичну насолоду людина дістає від краси й чистоти. Коли ж навколо бруд, то
з часом людина сприймає його як щось звичне й переносить це сміття собі в душу.
А це страшно. Тож довкілля потребує турботи. Наприклад, моя школа щороку проводить
акцію «Екологічна стежка» в парку «Нивки». Здавалося б, ця зелена оаза
знаходиться в центрі міста, люди сюди приходять відпочивати, але навколо дуже
брудно. Ось вам і підкорення природи людиною! Складається враження, що жодного
відвідувача парку це не турбує, люди н далі його забруднюють. Тож мій клас
щороку бере участь в екологічній акції, збираючи сміття.
По-друге,
природа віддячить сторицею тому, хто її любить. Таких людей вона робить
добрішими й мудрішими. Переконливим прикладом з української літератури щодо
наведеного аргументу вважаю дядька Лева з драмн-феєрії Лесі Українки «Лісова
пісня». Він ретельно охороняв і розумів природу. Провівшії в лісі все життя,
повірив, що природа — жива, тому ніколи не зрубав дерева, охороняв дуб. І ліс
любив дядька Лева, даючи йому все необхідне.
<span>Отже, не треба
вдавати із себе володарів природи, яким усе дозволено. Потрібно схаменутися й
зрозуміти, що природа не вічна, особливо коли ми так нищимо її власними діями.
Потрібно берегти природу заради нащадків та життя на землі, а ще краще —
навчитися жити з нею в гармонії.</span>