Твір- опис дії «Як моя мама готує»
Моя мама добре вміє готувати. Вона куховарить дуже швидко та охайно. Ось як моя мама готує суп. Спочатку вона ставить на плитку каструлю з водою та кладе туди м'ясо з холодильника. Наприклад, курячі ніжки.
Поки вариться бульйон, мама дуже швидко чистить картоплю, моркву та цибулю. Картоплю вона ріже на невеликі шматочки, «соломкою». Моркву мама ріже маленькими кубиками, а цибулю ще дрібніше.
У готовий киплячий бульйон мама опускає варитися картоплю. На сковорідку вона наливає соняшникову олію та розігріває сковорідку на конфорці. Туди вона висипає подрібнені моркву та цибулю. Мама обсмажує їх в олії. Ці овочі служать так званою «засмажкою», тобто заправкою для супу. Після того, як вони обсмажаться як слід, мама додає їх до супу. І тільки потім додає туди вермішель, тому що вона вариться швидше за все.
Потім мама дрібно ріже на дерев'яній кухонній дощечці зелень петрушки та кропу. Коли овочі майже готові, мама солить їх та додає трохи спецій. Вона купляє в магазині такі суміші спецій, спеціально для перших страв. І в останню чергу мама засипає до супу зелень.
Через три хвилини після цього мама знімає каструлю з вогню. Суп готовий, можна їсти! Мамин суп завжди дуже-дуже смачний!
<span>
<span /></span>
Вдома і стіни допомагають
<span>Англійське прислів'я </span>
<span>Без верби і калини нема України. </span>
<span>Людина без Вітчизни, як соловей без пісні. </span>
Занять додому.
Ніс в чорнилі, мов мазнули квачиком по ньому.— Що з Тобою, мій синочку? — засміялась мати.—
Та невже ти в школі носом учишся писати?
— Смійся, смійся,— каже хлопчик.— Зараз ти заплачеш,
Коли двійку у моєму зошиті побачиш . Учитель.Що ви знаєте про Червону книгу?
Учень.
Червона книга - це
список дефіцитних тварин.
Учитель.
Що ви знаєте про молі?
Учень.
Це хижа тварина, пожираюче вовняні шкарпетки.
Учитель.
Яке призначення плавців у риби?
Учень.
Плавці призначені для того, щоб риба могла гальмувати на поворотах.
Учитель.
Що ви можете розповісти про Пржевальським?
Учень.
Пржевальський вигадав нову породу коней.
Учитель.
Хто знає, чому лелеки на зиму відлітають до Африки?
Учень.
Щоб і негри могли мати дітей.
Учитель.
Чим живляться їжаки?
Учень.
Швидше за все, кактусами.
«Климко» — твір Григіра Тютюнника про дітей війни
Повість «Климко»
переносить нас у тяжкі часи фашистської окупації України. Війна принесла
як українцям, так й іншим поневоленим Німеччиною народам хвороби,
знущання, голод, смерть. Багато дітей залишилося без батьків, без житла,
тому самостійно змушені були шукати помешкання, їжу, одяг. Вони
працювали за верстатами поруч із дорослими, не знаючи сну й відпочинку,
деяких із них вивезли до Німеччини.
Саме на цей складний час припадає
дитинство майбутнього письменника Григора Тютюнника. Війна застала
хлопця на Донбасі, а голод змусив його повернутися на Полтавщину, до
матері, тому повість «Климко» можна вважати певною мірою
автобіографічною. Сам письменник — Григір Тютюнник — був одним із тих
підлітків, які опинилися в часи війни перед щоденною смертельною
небезпекою. Але ця автобіографічність не означає абсолютне відтворення
хроніки життя письменника. Герой повісті «Климко» йде не на Полтавщину, а
по сіль, щоб потім продати її і врятувати від голоду улюблену вчительку
та себе з другом. В основі твору — враження письменника від того
пам'ятного походу дитини тяжкими дорогами війни.
Климко залишається
сиротою, виховується у дядька, але той гине від фашистської бомби. Життя
змусило хлопця рано подорослішати: він серйозний, відповідальний,
хазяйновитий. А після смерті дядька йому довелося покладатися тільки на
себе. Мабуть, саме тому і Климко, і його друг Зульфат — чутливі й до
чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку
Наталію Михайлівну з малою донькою Олею. Зрозумівши, що запасів на зиму
обмаль, Климко вирішив іти у Слов'янськ по сіль, на яку можна було
наміняти харчів. А йти треба аж 200 кілометрів! Можливо, якби це було
потрібно тільки йому, хлопець не наважився б іти в небезпечну мандрівку,
але Климко готовий терпіти холод і голод заради друга, заради улюбленої
вчительки з немовлям.
Думаю, що небагато хто з нас, сучасних
підлітків, здатний на такий вчинок. Взаємну підтримку людей під час
війни ми бачимо й у епізоді, коли Климко разом із безногим шевцем рятує
дівчинку від фашистської каторги, коли тітка Марина хоче залишити у
себе, усиновити чужого хлопця — Климка, якого вона виходила, коли той
тяжко захворів під час своєї небезпечної подорожі. Спільна біда стала
ніби тим каталізатором, який виявив у добрих людях їх найкращі риси,
стала своєрідним тестом на людяність, згуртувала всіх... Автор
оповідання розповідає про те, що навіть у важкі часи люди залишалися
добрими, здатними на підтримку й взаєморозуміння. Можливо, саме ця
взаємодопомога дала змогу нашому народові вижити, перемогти в тій
страшній війні.
На мій погляд, подібні художні твори, а також спогади
учасників війни, дають нам набагато більше, ніж вивчення історії за
підручником. Адже перед нами — розповідь про конкретну людину з її
відчуттями, думками, переживаннями. Тому, читаючи такі твори, ти сам
ніби долучаєшся до тих подій, переживаєш, пропускаючи їх крізь себе.
Мене вразило закінчення оповідання — страшне й несподіване. Климко
загинув від фашистської кулі вже біля самого дому, а «з пробитого мішка
тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль». А здавалося, що саме він
повинен вижити, донести до близьких йому людей рятівну сіль.
<span>На
жаль, у сучасному світі ще багато війн. Але ми не хочемо, щоб війни
забирали дитячі життя! Діти повинні жити в мирі, любові та злагоді. Тому
докладемо всіх зусиль, щоб нашу землю більше не обпалив пекельний
вогонь.
</span>