Читаючи комедію, ми бачимо, що Мартин - хороший сім'янин, у будинку порядок і добробут. І авторитет, і гроші - усе це у нашого героя є. Чого ж йому ще потрібно? Виявляється, потрібно титул дворянський, який, на думку Мартина, зробить його паном, а пан - це не мужик…Сюжет комедії «Мартин Боруля» письменник будує на дійсних фактах з життя родини Тобілевичів: батько драматурга, який довгий час служив управителем по¬міщицьких маєтків, вирішив домогтися визнання свого роду дворянським. На це пішло чимало часу — і марно: дворянство не було доведено, оскільки прізвище в старих документах було Тобілевич, а в нових — Тобілевич. Карпенко-Карий використав цей факт, аби висміяти намагання простої людини вибитися в дворяни, хибно думаючи, що цим можна в чомусь вивищитися над іншими. Головний персонаж комедії — це людина із заможної верхівки села. Мартин Боруля не засліплений жадобою збагачення, не позбавлений деяких рис гуманності. Та, на жаль, це натура, скалічена духовно нездоланним прагненням вийти «на дворянську лінію». Коли б його спитали, навіщо йому, те дворянство, він, певно, не зміг би пояснити як слід своє дивне бажання. Читаючи комедію, ми бачимо, що Мартин — гарний сім’янин, у домі порядок і достаток; і авторитет, і гроші — все це у нашого героя є. Чого ж йому ще треба? Виявляється, треба титула дворянського, який, на думку Мартина, зробить його паном, а пан — це не мужик… У своєму домі цей «міщанин-шляхтич» (так назвав свого героя Журдена французький драматург Мольєр) заводить дворянські порядки, сам мучиться через свої химери, але терпить, бо вважає таку «домашню перебудову» шляхом до політично-правового місця в поміщицько-капіталістичній державі, яке мало дворянство. <span>Мартин велить своїм дітям називати себе не татом, а «папінькою», а маму — «мамінькою». Він довго вранці вилежується в ліжку, як пан, хоча в нього, трудящої людини, від довгого лежання з незвички болять боки.</span>
С кожним днем теплішає. От уже і сніг розтанув, і земля вкрилася свіжою зеленою травою. Постійно дме вітер, але він уже м’який, теплий, наповнений ароматом перших квітів. Пригріває сонечко, а у вітах дерев співають птахи, що повернулися з теплих країв. Бруньки набухли та от-от перетворяться на молоде листя. Заквітають вишні та абрикоси, розповсюджуючи навколо себе солодкий аромат. Скоро сади стоятимуть наче в білому тумані. Усе довший день, все приємніша погода. Травень принесе першу весняну грозу та зливу, що напоїть землю живильною вологою. Весна – то час пробудження та оновлення природи, сповнене краси та радості.
За вiкном сутенiє. Ще й не пiзня пора, а голий, безлистий присмерк сповив наше мiсто, мою вулицю.
Якось сумно… Але чому? Чому так важко на серцi?
Дивлюсь у вiкно, i лише голе вiття видзвонює якусь тужну пiсеньку i ще робить якийсь нерозгаданий рух. Синьою плямкою визирнуло небо з-за хмар, нiби перед грозою, i знову сховалось у сиву куряву, не бажаючи бачити голої землi.
А отой ключик лелечий… Не надiялась його побачити сьогоднi, зовсiм не надiялась. А вiн пролетав спокiйно, не поспiшаючи, в останнє прощаючись з казковою долиною, у якiй сховано нашу вулицю. Як нiколи, в таку пору на вулицi тихо, наче трохи задушно. А лелеки летять
i летять, помалу щезаючи з виду, лишаючись тiльки цятками на небi. Ой, як тяжко покидати рiдну землю!
Стало шкода менi лелек. Адже їм так далеко летiти. Я б до хати їх всiх запросила. З ними разом чекала б весну. I чомусь захотiлося заспiвати отiєї тужливої пiснi про лелек.
Так шкода менi золотої осенi, що швидко втекла до лiсу, затрiпотiла золотим листом, струсила його i заснула. Заснула на рiллi. Чекає, поки бабуся-зима пухнатою ковдрою вкриє, розкаже зимову казочку…
Баллада-лироэпическое произведение,то есть рассказ,изложенный в поэтической форме,исторического,мифического характера.Сюжет балады обычно заимствуетса из фольклора.Баллады часто кладутса на музыку.
Песня-наиболее распространенная форма вокальной музыки,легко запоминапющийся ,поэтический текст.
Це «молоді парубки, обидва високі, рівні станом, обидва довгообразі й русяві, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум'яними губами. Карпо був широкий в плечах, з батьківськими карими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті».
«Лаврінове молоде довгасте лице було рум'яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові,
тонкий ніс, рум'яні губи — все подихало молодою парубочою красою. Він був схожий з виду на матір».
