План до казки Андерсена "Ромашка":
1.Народження ромашки.
2.Ромашка щаслива.
4.Ромашка із захопленням слухає жайворонка
5.Ромашка подружилася з жайворонком
6. Жайворонок і ромашка опинилися у клітці.
7.Трагічна загибель пташки і ромашки.
— Ти ж знаєш, — мовив, нарешті, Юрко, — що риба боїться, коли багато людей.
— Так уже й багато туг, — буркнула вона.
— Це через тебе не ловиться, — таки допік він.
Проте вона не хотіла погодитися з тією несправедливістю:
— То ти такий умілець!..
— Через тебе усе!
— Ти, мабуть, черв'яка не тим боком стромляв на гачок, а на мене складаєш.
Поверталися од річки вдвох, хоч Юрко, йдучи з порожніми руками, хотів би повертатися сам, без свідків. Повітря посухішало, блакить між стовбурами зблякла. Тося назбирала зеленцю й хотіла вгостити Юрка, але той відмовився. Через кілька ж кроків не втримався — сам нарвав і почав ласувати.
— Колись ми з батьком піймали були сома, — збрехав Юрко, бо батько тоді ходив рибалити без нього і зловив тільки великою коропа, а не сома. — Півтора пуда заважив.
— Та ну?! — здивувалася Тося.
Юркові було приємне її захоплення, а тому він вигадував далі:
— А як тельбушили його, то всередині знайшли краснопірку на кілограм. І вона ще була жива!
Насправді ж ту краснопірку батько зловив іншим разом, і також без Юрка. Але здогадатись про все це Тося не могла, вона тільки вигукнула зачудовано:
— Ти бач?
Хлоп'яча уява й далі вела:
— Якось до нас у місто приїхав пересувний зоопарк. Там були леви, жирафи, макаки, вовки, лисиці, а також крокодили. Одного разу маленький крокодил десь пропав... То я його в озері на вудку через день зловив!
Але спостерігали, що вона не поспішає захоплюватись, а тільки недовірливо так дивиться, взявся глузувати з неї:
— Це я набрехав, щоб побачити, чи ти розумна...
— Тс-с-с, — зашепотіла раптом Тося, не слухаючи його й приклавши палець до вуст. —
— Що ти з ними робитимеш? — запитала Тося.
— Це ж дикі!
— Випусти, — сказала Тося, — бо вони повмирають без води.
— І що ти тямиш? — напустився на неї Юрко. — Я їх доглядатиму й приручу.
— Вони бояться нас. Коли ми підемо, то вони й наїдяться, й нап'ються.
— Пливіть, рідні, пливіть, ненаглядні!..
— Ану йди сюди! — закричав Юрко. Проте вона не йшла.
— Ти де каченята поділа?
— Тась-тась-тась, — кликала, з надією озираючи зарості лепехи й рогози.
— Поклич її, — сказала мати Юркові,
— А-а, — махнув той рукою й одвернувся, скривившись.
— Поклич, попрощаєшся.
Як краще розповісти про похід Ігорів — за зразком давнього співця Бояна
чи за вимогами сучасності? Ігор Святославович укріпив ум силою, а серце
вигострив мужністю й повів свої хоробрі полки на землю Половецьку за
землю Руську.
Ігор чекає свого брата Всеволода. А в того вже бистрі коні осідлані
стоять під Курськом, воїни вправні, шукають собі честі, а князю — слави.
Глянув Ігор на світле сонце, а воно тьмою закрилося. Сказав князь
воїнам: "Браття і дружино! Краще полягти в бою, ніж потрапити в полон.
Хочу списа переломити край поля Половецького, хочу голову зложити або
напитися шоломом із Дону!"
Було затемнення сонця, птахи кричали, звірі ричали. Половці,
побачивши Ігореве військо, побігли до Дону. Зранку в п’ятницю перемогла
Ігорева дружина, забрала багатство — і золото, й дорогі тканини, й одяг.
Усім тим мостили болото, щоб проїхати далі.
Другого дня рано криваві зорі встали, чорні хмари з моря йдуть,
хочуть закрити чотири сонця на ріці Каялі біля Дону великого. О Руська
земле, уже за горою єси!
З ранку до вечора гримить бій, летять стріли, тріщать списи. Чорна
земля кістьми засіяна і кров’ю полита. Буй-тур Всеволод стоїть в
обороні. Падають його стяги. Ігореві жаль брата, завертає він свої полки
на поміч. Три дні билися, і впали стяги Ігореві. "Тут пир докінчили
хоробрі русичі: сватів напоїли і самі полягли за землю Руську". Навіть
трави й дерева нахилилися з жалощів.
Припинилися походи князів на половців, розпочалися сварки, усобиці, а вороги тим часом на Руську землю прийшли з перемогами.
Горе розлилося по Руській землі. У цей час князь Ігор пересів із сідла золотого у сідло невольниче.
А Святослав у Києві в цей час побачив поганий сон. І сказали йому
бояри, що полягло хоробре Ігореве військо, загинув Всеволод, а самого
Ігоря взято в полон.
Сказав тоді великий князь Святослав золоте слово, зі слізьми
змішане, про те, що рано брати виступили проти половців, собі слави
шукаючи. Далі він згадує всіх колишніх князів і жалкує, що мало дбали
вони про рідну землю, більше про свою славу та багатство.
На Дунаї плаче Ярославна, хоче зозулею полетіти до свого князя
Ігоря, утерти йому криваві рани. Вона звертається до вітра, щоб не метав
стріли на князеву дружину, до Дніпра й сонця, щоб допомагали її ладові.
Ігор у полоні не спить, думає про втечу. Овлур дістав йому коня, і
мчить Ігор сірим вовком до Дінця. Йому допомагають і трави, і птахи, і
звірі. Половецькі князі Гзак і Кончак не наздогнали його. Повертається
Ігор на Руську землю, яка радісно його зустрічає: на небі ясно світить
сонце, скрізь лунають пісні дівчат, навіть на далекому Дунаї. Під
радісне вітання Ігор прибуває до Києва.
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло)
Давньоруська пам’ятка невідомого автора "Слово..." є перлиною
критського ліро-епосу. У ній чітко прослідковується ідея єдності руських
земель, засуджується егоїзм руських князів, їхні міжусобиці, розбрат,
які призвели до поразки Ігоревого війська. Разом із тим автор
захоплюється силою й мужністю князів, які готові полягти за землю
Руську, підтримати її честь. Вражає не лише патріотизм автора, а і його
висока поетична майстерність та ліризм.
Дід Дем’ян — представник старшого покоління Стельмахів.
Батько Михайлика — лицар-хлібороб. В образі Панаса Дем’яновича втілена ота вікова селянська мудрість і доброта, що так характерна для простих, чемних трудівників-хліборобів. Все життя своє батько працює на землі, на тій загорьованій десятинці, що і годує, і зодягає, і на світі держить його і сім’ю. Таким чином, першовідкривачами краси життя виступають потомственні хлібороби.
Люба-подруга Михайлика,щира,добра