Сонце хитро виглядає з-за парового млина, Паперовий змій кокетує й хитає головою, Соромливо посміхається своїми невеликими синіми очима Толя, Дощ січе, Грім тріщить, Парує земля, Лід тріщав, лускався, Крига йде.
Я не думаю, що сьогодні існує такий народ, який вагається, якою ж мовою йому спілкуватися. Коли я думаю про те, що багато наших співвітчизників соромляться розмовляти рідною українською мовою, а то й зовсім її не знають, мені становиться соромно и боляче. Боляче за невважливе ставлення до рідної мови, до мови, яка заслужено вважається однією з самих милозвучних у світі. Соромно за те, що поводимося ми з батьківською мовою по-дикунські, користуючись нею лише у крайніх випадках.
Звернувшись до світової історії, можна побачити, що навіть стародавні народи ніколи не замислювались над тим, якою мовою їм розмовляти – своєю рідною, чи мовою сусідніх народів. Не менш яскравим прикладом поважливого ставлення до своїх традицій, до своєї культури та до своєї мови є індійські, африканські та австралійські племена. Ці нерозвинені племена, далекі від цивілізації, примушені були вчити мову їх колонізаторів, але, незважаючи на це, до нашого часу зберегли культуру та мову своїх племен і досі добре на ній розуміються.
Від душі хочеться вірити, що пройде час і українська мова не залишиться для наших співвітчизників лише державною мовою для службового використання, а стане мовою повсякденного спілкування. Хочеться вірити, що ми будемо чути рідну мову на вилиці, в родині, будемо нею спілкуватися та думати по-українські. А поки що залишається чекати, коли прийде до нас усвідомленні важливості рідної мови. Лише після цього ми зможемо в повній мірі вважати свою країну великою європейською державою.
Україна – вільна та демократична держава, тому ніхто тне забороняє спілкуватися громадянам на тій мові, яка їм більше до вподоби, але знати рідну мову, вміти її розуміти та розмовляти по-українські повинен кожен справжній патріот і громадянин України. Не слід забувати про її вивчення, адже ми не дивуємось, що багатонаціональне населення Сполучених Штатів поважає державну мову, а основною умовою отримання американського громадянства є гарне знання англійської. Чому ж тоді наші співвітчизники й досі не можуть визначити місце української мови в житті сучасного українського суспільства і незалежної держави?
Кожний із нас повинен усвідомлювати, що «не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну». З цими словами Володимира Сосюри важко не погодитись, бо це й насправді так – любити свою країну – це любити і знати її культуру, її традиції та її мову. Любити свою країну – це усвідомлювати себе маленькою часточкою могутнього народу, який протягом багатьох віків прагнув до свободи та незалежності и врешті-решт домігся цього. Як сказав відомий російський письменник М. Пришвін – «Я» можна сказати лише рідною мовою».
<span>Мені і моїм одноліткам треба добре вчити рідну мову, знати та поважати її, не соромитись розмовляти українською, бо це мова Великого Кобзаря, мова великої літератури, відомої у всьому світі, мова наших предків та наших нащадків. Розвиток усіх сфер життя нашого суспільства залежить від мови, а обмежене спілкування на ній може привести до обмеження культурного рівня наших сучасників і майбутніх поколінь. Це ще одна вагома причина, з якої треба знати і вчити українську мову.</span>
Націоналіст.
Вірний, справедливий
Любить, захищає, оберігає.
Саме патріоти змінюють свою країну.
Патріотизм.
Ответ:
Життя буде цікавішим, коли поруч і друг (за повістю Я. Стельмаха «Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера»)
Літо. Довгоочікувані канікули. Двом друзям, Митьку та Сергію, літо провіщало чимало цікавого. Адже вони вирішили провести його разом у бабусі Митька. Село мало таку затишну, таку домашню назву — «Юрківка». Якби ще до від'їзду в Юрківку хлопцям хтось сказав би, що замість того, щоб відпочивати, бити байдики, грати та купатися у річці чи ставку, вони стануть завсідниками сільської бібліотеки і читатимуть жадібно книжки, вони нікому не повірили б: не вистачало ще літо псувати на читання — вони не дуже полюбляли книжки. Але друзі почати у Юрківці читати не просто книжки — а книжки, які стосуються наукових досліджень у галузі живої природи. А викликало живе зацікавлення хлопчиків до бібліотечних скарбниць незвичайне лісове озеро поблизу Юрківки.
Хлопці дізнатися від чотирнадцятирічного Василя, який також приїхав до Юрківки. відпочивати, що в лісовому озері оселилася якась страшенна істота. Вона лякає мешканців села, і купатися в цьому озері, як виявилося, дуже небезпечно. Може, це чудовисько подібне до Лохнесського? Те озеро у Шотландії — Лох-Несс зветься — далеко-далеко від Юрківки, за кордоном, але ж звідки у Юрківці, українському селі, його родичі? Ось і вирішили хлопці вистежити та сфотографувати таємничого мешканця сільського озера. Друзі оселилися в курені, який і будувати не треба було: він уже був кимось збудований неподалік від озера. Може, рибалками?..
Хлопці, мешкаючи в курені, час від часу знаходили ознаки присутності Химери. Це були і величезні сліди на піску, і пір'я розірваного птаха — можливо, це було місце, де чудовисько влаштувало собі їдальню. Сергій та Митько вирішили зробити принаду для нього. А ще Сергій запропонував товаришу дати ім'я цій химері. Але яке? Сергій назвав її на честь свого друга — Митькозавром. Спочатку Митько виявив скромність і відмовився від такої честі, а потім погодився. Друзі вже уявляли собі, яка буде сенсація в науковому світі, як здивується вчителька ботаніки, коли виявиться, що вони стали першовідкривачами Митькозавра із Юрківки.
Подробнее - на Znanija.com - znanija.com/task/18050493#readmore
Объяснение:
Вранці я прокинувся на диво рано - яскраве сонячне світло набридливо пробивалося крізь тоненькі завіси. Невдоволено бурмочучи, я потягнувся, встав з ліжка і почимчикував до величезного вікна. За холодну зиму його рама геть розм'якла та де-не-де пропускала тоненькі потоки холодного вітру. Я давно вже казав мамі, що час поставити нові вікна в будинку, та весь час чув одну відповідь: "в нас немає достатньо грошей".
Я вже хотів завішати штори, та мимоволі поглянув у вікно.
- Господи, скільки я спав? - скрикнув я.
Ще вчора ввечері надворі простелявся невеликий шар снігу, дерева похмуро перекривали сіре небо, а зараз весь сніг кудись зник, небо стало ясне, безхмарне. Біля самого фундаменту яскравіше звичайного світився зеленню мох, чорна земля відблискувала сонячні зайчики своїми калюжами та струмочками. Таке відчуття, наче за ніч природа нарешті згадала, що вже квітень і час влаштовувати весну. Я посміхнувся.
- Мамо, ти це бачила? - крикнув я в дверний прохід до сусідньої кімнати.
- Що вже трапилося? - спросоння спитав тихий голос.
- Йди сюди.
Через кілька хвилин мама вже підійшла до мене, засапана, в старому білому халаті, все ще тремтячи від легкої прохолоди.
- Мамо, дивись, - показав я їй на вікно.
Мама довго зачаровано дивилася на пробуджене подвір'я. Вперше за стільки місяців вона посміхнулася.
- Сподіваюся. що з весною і наше життя стане кращим, - сказала вона мені і обійняла.
- Обов'язково, мамо.
В школу я тоді не пішов - занадто багато справ було в дворі. Весна - це не тільки пробудження всього живого, це ще й численні клопоти. Допомагаючи мамі в садку, розпушуючи землю, я знайшов навіть три проліски. Якщо тато повернеться скоро з війни, я їх йому обов'язково подарую...А він повернеться - я це точно знаю, бо в таку весну не може бути нічого поганого, тільки щастя та радість.