I. Край дороги стоїть тополя. (Чумак біля неї сумно зупиняється, чабан із сопілкою печальну мелодію заграє.)
II. Історія тополі. (Дівчина покохала козака, а той загинув.)
III. Застереження автора молодим дівчатам. (Минають роки, марніє краса, залишаються спогади про зустрічі з чорнобривими козаками.)
IV. Дівчина чекає на козака. (Вона нудить світом, нічого не розрадить її.)
V. Мати хоче одружити дочку зі старим та багатим. (Дівчина попереджає, що краще помре, ніж одружиться з ним.)
VI. Дівчина іде до ворожки. (Вона хоче знати, що сталося з коханим, бо розлука така тяжка, що чорнобрива хоче втопитися.)
VII. Ворожка дає зілля. (Його треба тричі випити.)
<span> VIII. Дівчина випиває його, стає несповна розуму та перетворюється на тополю.</span>
Бабуся ( Бабусйа) 3сл
б (б) согл зв парн тв парн
а(а) гл безуд
б (б) согл зв <span>парн тв парн
у (у) гл уд
с (с) </span><span>согл глух парн мягк парн
я(й)</span>согл зв не<span>парн мягк непарн</span><span>
(а) гл безуд
6 букв 7 звуков
</span>
Сім разів одмір, а один одріж, сім верст до небес , і все пішки)))
Роман у віршах «Маруся Чурай» — твір багатогранний, у ньому поєднане й епічне начало (історичні відомості), й ліричне (глибокі почуття героїв), і філософське підґрунтя.
...Велике діло — писані слова!
Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров'ю на своїй землі.
Ми пишем плугом, шаблею, мечем,
<span>Піснями і невільницьким плачем. </span>
<span>Історія — складна річ. Скільки ми знаходимо різночитань, гіпотез, думок щодо історичного процесу, багато суперечностей і в документах, а ще більше суперечностей в інтерпретації цих документів, скільки перекручень зазнала історія з боку ідеологічних доктрин... То де ж шукати справжню історію? Напевне, саме «на своїй землі», написану плугом, шаблею, мечем і піснями, надзвичайною кількістю прекрасних шедеврів пісенної творчості, що їх створив український народ. Саме таку живу, піснями писану історію відображує у романі «Маруся Чурай» Ліна Костенко. </span>
<span>Зображений у романі історичний час — доба Хмельниччини, XVII століття — є суперечливим часом... Хоч який історичний час в багатостраждальній історії нашого народу не був суперечливим? Дослідники стверджують, що зафіксовано близько 200 000 українських народних пісень. Мені навіть важко уявити таку кількість! 200 000 пісень, кожна має свій сюжет (якщо не подієвий, то сюжет ліричний), кожна була кимсь складена і стільки разів виконана різними людьми, поки усталилася, стала народною! Якщо приблизно підрахувати, виходить, що для того, щоб проспівати усі українські народні пісні, якщо співати одну пісню на день, не повторюючись, необхідно близько 550 років!.. </span>
<span>Відповідно, кожна більш-менш важлива подія в житті нашого народу супроводжувалася піснями, виспівано було кожну радість і кожен біль... Тож не дивно тепер, що звичайна дівчина із талантом до співу стала справжньою національною героїнею, символом, людиною з легенди... Багато уваги поетеса приділяє і звичайним людським почуттям, хоча чи можна назвати святе почуття любові звичайним? Історія кохання Марусі та Гриця також ніби взята з народних пісень... </span>
<span>У романі «Маруся Чурай» майстерно поєднується історичне, ліричне та філософське. Григір Тютюнник колись сказав: «Пісня — це коли душа сповідається»... І насправді, пісні Марусі Чурай є сповіддю її душі і водночас сповіддю народної душі, бо в них вона відображує не тільки власні переживання, але й народні звичаї та вірування, історичні події, легенди про битви та походи. </span>
<span>Мені сподобався роман «Маруся Чурай» зокрема й тим, що він є по-справжньому близьким мені твором: хоч у романі немає пафосу та урочисто піднесених слів, він є патріотичним та українським до останнього свого рядка. Картини народної вдачі, обрядів, героїчних походів та боротьби за свободу, картини української природи — все це поєднується гармонійно та поетично в єдину неповторну картину. Маруся Чурай бачить свою землю, і її бачення мені дуже імпонує: </span>
Усе як є — дорога, явори,
усе моє, все зветься — Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
<span>що хоч спинись і з Богом говори.</span>
<span>Державний Прапор України — це стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього й жовтого кольорів. Українське сполучення синього та жовтого кольорів — одне з найдавніших серед сучасних національних прапорів різних країн світу. Що нагадують ці кольори? Синій колір — це колір чистого неба, а жовтий колір нагадує пшеничне поле, що колоситься під ясним сонечком. Мабуть, саме тому наші предки вибрали такі кольори для свого прапора. Походить він від герба Галицько-Волинського князівства — землі, яку літописці називали Україною. Жовто-синій прапор (із жовтою смугою вгорі) був державним символом Української Народної Республіки. 28 січня 1992 року синьо-жовтий стяг було визнано Державним Прапором України, що закріплено в 20 статті Конституції України. Прапор — це честь держави. Синє небо над золотою нивою — ось який зміст вкладає нині в національні кольори кожен українець.</span>