У мене є казкова мрія.Я мрію про собачку породи Померанський шпіц.Мені дуже подобається ця порода.Я дуже мрію щоб о 7:30 моя собака заскакувала на ліжко і облизувала мене об ніс та легенько кусала за вухо щоб я вставала вигулювати іі ,потім давала істи та гуляла з нею.Приходтла та гралась з нею.Також коли я приходила з школи і вона радісно прибігала до мене та раділа моєму поверненню.Думаю що ця мрія збудеться
Федько - головний герой оповідання Володимира Винниченка. Він був хлопцем-розбишакою, яких часто можна зустріти у наших дворах. Його батьки були бідними. Часто підкреслювали, що і Федько "мужичиня". Просили, щоб не водився з Толиком - сином господаря, у котрих вони винаймали квартиру.
Федько виділявся серед ровесників неабиякою силою, був задиракою та полюбляв битися, адже завжди виходив переможцем. І одівався відповідно: «картуз набакир,... чуб йому стирчком виліз з-під картуза, очі хутко бігають» та ходив «руки в кишені,..., не поспішає, ... навіть груди підставляє, так наче йому тільки того й хочеться, щоб його вдарили каменем».
На початку твору не хочеться схвалювати Федька, адже він часто ображає своїх друзів. Але згодом читач розуміє, що перше враження неточне. Федько добрий, адже віддає змія і свої нитки. Він вигадливий, повний енергії і сили, сміливий та спритний. Сусідських хлопцям цікаво з ним. З кожної наступної сторінки починаєш захоплюватися Федьком, його правдивістю та відданістю друзям. Хоч хлопець часто спокушає до бешкетних витівок господарського сина Толика, але терпляче зносить покарання, «за ремінь не сердиться, ... розуміє, що так і треба». Перейти річку по кризі намірився Федько. Всі друзі із захопленням і переживанням спостерігали за витівкою. Вони вірили в нього, бо були переконані у його спритності, передбачливості та сміливості. Те, що тільки один Федько кинувся на порятунок Толі, свідчить про товариськість, співчуття, героїзм героя.
<span>Трагічний випадок показав усім справжнього Федька – надійного друга та відважного рятівника.</span>
Коли в певний період життя здається, що все-все от-от зруйнується, а невдачі пригнічують одна за одною, Джонатан у мені воліє "щоб ваги невдачі вистачило, аби затягти його на дно, покласти всьому край". Здебільшого у таку хвилину кожен просить поради та допомоги у "свого" Ч'яна, доброго і мудрого друга. До прикладу, востаннє, чим я керувалась/вся - переконливе втішання на кшталт "завжди виходить, коли знаєш, що робити". Чайка невтомно пробував навчитися досконало літати, долати простір і час силами не фізичними, адже вони завжди обмежені кількісними показниками, а духовними, якими правильно володіють одиниці. Чи ж не всі ми: учні, студенти та й не лише учасники навчального процесу, - намагаємося вдосконалюватися постійно, щоб "йти у наступний світ через вивчене у цьому"? Варто пам'ятати висновок, одержаний Джонатаном при спостереженні за птахами його колонії: "Причинами короткого віку є нудьга, страх і гнів", тож нехай внутрішня птаха кожного уникатиме й страшитиметься цих станів, адже обмеження та "свинцеві тягари", викликані ними призведуть до нищівної поразки, "повільних мандрів в нікуди", які зрештою занепастять особистість.
<span>Одного весняного ранку на Тереблю прилетіли два розкішні птахи - білі лебеді. Вдень вони ховались від людей між вербовими кущами, а ввечері та зранку, коли на річці було спокійно і тихо, птахи обережно виходили, щоб поплавати. Їхня любов та піклування одне про одного нагадувало молоду пару закоханих людей, які ось-ось стануть на рушничок щастя.</span>
<span><span> </span>Лебідь був більшим за лебідку, на голові мав чорну пляму, що нагадувала корону, а лебідка, немов тендітна царівна, тулилась до свого принца, який її так віддано захищав. Навіть тоді, коли вітер колихав кущами верби, що гіллям звисали у воду, лебідь підпливав до неї та сильно шипів, розмахуючи велетенськими крилами. Немов хотів сказати: «Не підходь, бо зараз витягну гострого меча та порубаю…».</span>
<span><span> </span></span>
<span><span>
</span></span>