Мені здається, що старий Кайдаш не досить уваги приділяв вихованню своїх
синів. «Він був добрий стельмах, заробляв добрі гроші, але ніяк не міг
удержати їх у руках. Гроші втікали до шинкаря. Панщина поклала на
Кайдашеві свій відбиток». Чимало настраждавшись, наробившись за свій вік
так, що «аж шкура болить», Кайдаш намагається знайти забуття в чарці.
Потоваришувавши з оковитою, він втрачає повагу старшого сина Карпа.
Я думаю, що Карпо, старший син Кайдаша, з дитинства був грубуватим, ріс
черствим, бездушним. Ці риси поступово тільки набирали обертів. Він був
першою дитиною, мабуть, його більше пестили, пробачали грубість. Коли
парубкував, то теж був мовчазний, гордовитий, ніколи навіть не сміявся.
«Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи
осміхались». Після одруження та народження сина Карпо ніби виріс у
власних очах, відчув себе справжнім хазяїном. Починає поводити себе
ще більш егоїстично. Він ніколи не був покірним, не змовчував батькам,
під час сварки через мотовило вперше підняв на старого Кайдаша руку. Про
його жорстокість та черствість знало все село. Я погоджуюсь із тим, що
батьки належним чином не займалися
його вихованням, тому й мають такий результат.
Я не згоден із думкою, що Кайдаш не займався вихованням дітей, тому що
він був богомольна людина, а значить цінував свою сім’ю й доклав усіх
зусиль для виховання хлопців.
На мій погляд, стара Кайдашиха не знаходить спільної мови зі старшим
сином та невісткою, тому що на неї панщина наклала свій відбиток.
Замолоду вона довго служила в панів і «набралася од їх трохи панства»,
«до природної звичайності української се-
лянки пристало щось вже дуже солодке, аж нудне», зовнішня пиха, облесливість у розмові.
Я не згоден із думкою, що у сварках винні батьки. Розпалюванню ворожнечі
сприяли й невістки, особливо Мотря. У неї надто дріб’язкова натура.
Вона ладна лаятися за яйця, курей, кухоль, а наслідки всього цього
жахливі — порушення етичних норм, народної моралі, бо син здіймає руку
на батька, Мотря вибиває Кайдашисі око, Карпо женеться з дрючком за
матір’ю, заганяє в ставок і ладен вдарити, та зупиняється, бо «не так
шкода… матері, як чобіт».
<span>Один з визначніших своїх творів Андрій Малишко назвав ім’ям героя старогрецької міфології. Прометей — це вічний символ незламності духу. На фронтах Великої Вітчизняної війни поет побачив багато таких нескорених людей. їм, а також невмирущому народові, присвятив свою поему Андрій Малишко. В образі простого юнака зі Смоленщини поет зображує тих людей, які героїчно захищали рідну землю й свій народ від загарбників. Трагічна ситуація, в якій опинився головний герой, дала можливість побачити високу моральність воїна, а також людей, які його врятували. Вражаючою в поемі є сцена, коли фашисти зігнали всіх мешканців села і поставили перед ними бійця, запитуючи: «Це ваш?» Не знайшлося жодного, хто б не відповів: «Це наш!» Та коли фашисти погрожували спалити все село, хоробрий юнак пішов на смерть, щоб через нього люди не зазнали горя. Цей солдат любив життя, але найбільше — людей, свій рідний край. Він, як і міфічний Прометей, жертвує своїм життям заради щастя Вітчизни. Андрій Малишко звеличив у своїй поемі «Прометей» людей-прометеїв та їх невмирущі подвиги в ім’я людства.</span>
Якось була засуха. Усі рослини почали в яти. Та тут прийшла добра дівчинка, яка завжди усім допомогала. Та побачила вона ці рослини та зрозуміла, що їх потрібно рятувати, бо вони усі загинуть. Вона швидко побігла додому за водою. Потім прибігла та й полила водицею квітки. Та вони піднялися до верху. Дівчинка зраділа та побігла до своєї хати.