Розповідь про нелегкі часи українського народу, розповідь про те,яким чином люди намагалися заробити гроші
<span>Повість Ніни Бічуї не потрапила до моїх рук у дитинстві, хоча й була видана великим накладом. І, можливо, це добре, оскільки я змогла подивитися на неї вже дорослим поглядом, не сприймаючи як відбиток не такої вже й далекої історичної дійсності.</span>
Он назывался записки шевченко
Завжди треба думати, що кажеш. У народі кажуть : "Слово ранить сильніше за шаблю". Якщо погарячкує, та скажеш людині так звану "правду", потім охолонеш-пожалкуєш... А як тій людині жити, думаючи, чи правда те, що ти наговорив у гніві? Навіть пробачивши, вона буде сумніватися і в тобі, і в собі, і у ваших відносинах.
Говорять, що людина 6 рочків вчиться розмовляти, щоб потім усе життя намагатися втримати свій язик за зубами. Треба буди досить розумним, щоб не говорити в гніві, чи не думаючи. Порахуй до десяти, а ще краще, до тисячі чи мільйона, перед тим, як образити людину.
Михайлик — простий сільський хлопчик, син бідняків. Він дуже допитливий — йому все хочеться знати, до всього дійти своїм розумом або ж довідатися від дорослих. Наслухавшись казок, легенд і розповідей свого діда Дем’яна, любимої ним бабусі, Михайлик бачить світ саме крізь призму цих казок і розповідей. Він любить зорі у високому небі, запах жита в полі і різних трав у лісі, любить слухати перепілку в житі і стук дятла на старій груші
У Михайлика можна багато чого повчитися: селянської ґрунтовності, природної, від батька-матері засвоювання мудрості, щирості й відкритості, усього того, що протистоїть «хворобі віку» — холодноокості.