Захар Беркут - літня людина, формальний лідер громади не тільки у своєму селі, а й користується авторитетом на всій Тухольщині. Він є найстарішим членом громади, вихований як незалежна від князя і його оточення обличчя. Всі його справи - лише на користь громади. Вже з дитинства засвоїв ідею чесності та справедливості. Обрав цілковите служіння людям свого села і вже не здатний зробити іншого вибору. А така можливість була: двічі монголо-татари пропонували йому обміняти життя свого сина на порятунок селища. Але Захар приймав рішення з позиції не власною користі, а з позиції вірності обов'язкам. Якщо він пообіцяв допомогти в обороні Тухольщині, то він буде тримати своє слово, незважаючи на залежність життя сина від батькового рішення. Т. е. Життєвий вибір цієї людини цілком залежить від традицій і правил поведінки того суспільства, де його виховали. Максим Беркут дуже схожий на свого батька. Він успадкував всі його риси: сміливий, чесний, справедливий, незалежний. Певною мірою також зразковий людина серед громади. І в його житті також був момент вибору. Максим опинився в полоні монголо-татар, і ті запропонували йому стати на зрадницький шлях: бути провідником у своїй місцевості, а за це в нагороду отримати своє життя. Проте полонений відмовився, оскільки розумів, що через цей вчинок постраждає багато іншого люду. Він вважав, що його життя не гідна життя інших людей, яких він обіцяв захищати. Пояснюючи життєвий вибір даного героя, відзначимо, що він, як і його батько, був вихований у вільній незалежній дусі. Т. е. Головну роль в життєвому виборі людини відіграє виховання.
В инете ищи там точно ес ь ответ на тот вопрос
Коли я була маленька я дуже любила гратись своїми іграшками або ж прирдумувати собі друзів.Зазвичай це був чарівний гном,русалки,феї. Та з часом я розуміла шо я вже давно доросла і мені все здавалося несенітнецею.До сьогоднішого дня я переконана що мої вигадані друзі живуть у серці кожної немовляти,у кожному їхньому сні.Я намагатимуся їх незабувати.
Живучи в Америці, видатний український письменник завжди душею був в Україні, разом з рідним народом мріяв про її світле майбутнє. Він завжди був у курсі подій, що відбувалися в Україні, слідкував за творчістю українських письменників. У його творчому доробку є кілька посвят, одна з яких — «Сучасникам». Максимові Рильському присвячує поет свій вірш, глибоко шануючи його за багату внутрішню культуру творчості, що несла в собі високохудожні образи й картини, за любов Рильського до українського слова, форма якого під його пером гармонійно зливалася зі змістом. На початку XX століття Максим Тадейович належав до «грона» неокласиків, що в той бурхливий час зберігали шанування літературних традицій, а не вдавалися, як більшість тогочасних поетів, до футуризму та інших формалістичних течій. Глибокою повагою до Рильського, поета і вченого, пронизані рядки поезії Маланюка, для якого він «далекий брат», «краси веселий кондот’єр», «еллін, схимник і Гоген», «алхімік мудрих слів». Маланюк розумів, у якому важкому становищі доводиться жити й творити українським радянським письменникам, адже «навколо — хащі й печеніги». Лагідно і сердечно звертається Маланюк до поета, низько схиляє перед ним свою горду голову. Ще один вірш посвяти «Сучасникам» присвячено Павлу Тичині, але слід сказати, що в ньому автор звертається і до інших своїх сучасників, що оспівували радянську «справжність». У 1917 році Павло Тичина став провісником «нового часу», весни, що мала прийти в Україну. Він закликав віддати революції свої палкі душї, адже сприймав її, як початок нового щасливого життя. Своєю поезією, сильною і щирою, він збудив національний дух українців, у І917—1919 роках Україна пережила воскресіння національної ідеї, зліт літератури. У Тичині вбачали нового месію після Великого Кобзаря в українській літературі, він став кумиром тогочасного юнацтва, зокрема Маланюка. Поезія Тичини була новим явищем в українській літературі, вона «на межі двох епох» звучала «сонячно-ярим оркестром», вона закликала боротися за незалежність і збудила мільйони. Про це нагадує Євген Маланюк кумирові своєї юності, що у добу тоталітаризму «віддав хвалу тиранам» і почав оспівувати радянську владу. Гіркий сарказм звучить у тих рядках, де йдеться про різницю ранньої поезії Тичини і поезії часу написання цієї посвяти: Раптом… брязнуло враз! …Від кларнета твого — Пофарбована дудка зосталась. …В окривавлений жовтень — Ясна обернулась Весна… Євген Маланюк не простив Тичині зради ідеї, до якої той закликав, і сміливо сказав правду про тих своїх сучасників, що зламалися під тиском радянської влади.