Читаємо рядки роману П. Загребельного "Диво": "Є міста, у яких минуле — більше, значиміше, ніж нинішність". Йдеш вулицями столиці і відчуваєш, що поряд з тобою крокує історія. Виходиш на майдан Богдана Хмельницького — і нараз зачаровує білокам'яне диво Софії Київської. Може, в ту мить, коли споглядаєш її і очей не можеш відвести, народжується в тобі митець? Софія уособлює й витоки народної етики й культури, спонукає до прагнення осмислити, що ж лишає нащадкам історія, проходячи крізь частоколи століть і так багато гублячи на своєму шляху, що саме з принесеного нею живе в нашому дні, ставши духовним активом сучасника. "Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для Бога — він сприймався як надійний притулок людського духу..." А виріс він із щедрот київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою. Диво!" — пише П. Загребельний. І справді, диво з див — Софійський собор — виквіт душі народної. Ідею невмирущості творчого початку в людині - ось , що утверджує роман П. Загребельного "диво".
Твори Івана Франка насичені емоціями та потаємними посиланнями. Твір "Захар Беркут" не став виключенням у цьому. Автор у епілозі говорить читачам про слова Захара Беркута та запитує "чи не настав тій щасливий час відродження?". А й насправді. Кожна людина має шанс на перемогу та пробачення, але ніхто не намагається зробити кращою рідну країну. Усіх хвилює постійні бойові дії та власні проблеми. Наше молоде покоління росте у поганих умовах, які ми можемо змінити на набагато кращі, завдяки витривалості та мужності. Для цього нам потрібно об'єднатися і ми будемо непробивною стіною. Ми не повинні чекати відповідного моменту, адже поки не зробимо ривок він не настане.