Хід подій, збіг обставин, напрям життєвого шляху, що ніби не залежать від бажання, волі людини. Як бачите, доля закинула мене аж у Крим (Коцюб., III, 1956, 126); Тільки глибоко десь, на дні дівочого серця, ятриться біль, що не знає вона отакого тихого людського щастя, що обікрадена злою долею її щира і вірна любов (Цюпа, Назустріч.., 1958, 357); * У порівн. Коли ж мене на півдорозі стріне важка лавина і впаде, мов доля, на голову мою, тоді впаду я на сніг нагірний (Л. Укр., І, 1951, 196); // Умови життя; життєвий шлях і те, що на ньому виникає. Зозуля Горлиці жалілась, Що доля їй недобрая судилась: Мов сирота вона, тиняється сама (Гл., Вибр., 1957, 183); Орел вийняв карі очі На чужому полі, Біле тіло вовки з’їли, — Така його доля (Шевч., І, 1951, 4); Катерина міцно з’єднала свою долю з Антоновою долею (Чорн., Визвол. земля, 1959, 6); Моя солдатська доля почалася далеко-далеко від рідних країв (Загреб., Європа. Захід, 1961, 69); // Бажане, щасливе життя Нема щастя, нема долі, Лиш врода сама… (Л. Укр., І, 1951, 324); Прокіп Савич одним з перших порушив звичаї свого містечка і пішов шукати долі не на морі, а в степах, на суходолі (Дмит., Наречена, 1959, ).
Найбільш відомим художнім твором Івана Франка на історичну тему є повість «Захар Беркут». Написана вона була 1822 року, але й сьогодні, на початку третього тисячоліття, цікавить і бентежить читача. У повісті змальовано наших далеких предків — українських верховинців із Тухольської долини, які зуміли героїчно оборонити рідний край від жорстоких татаро-монголів. У зображенні історичного минулого письменникові допомогли художня вигадка та народна творчість, зокрема відома в Галичині і в Закарпатті легенда про затоплення монголів тухольською громадою.
<span>Героями повісті є мудрий ватажок тухольської громади Захар Беркут, його мужній син Максим, жителі селища Тухля, підступний Тугар Вовк, його дочка Мирослава. Найбільше сподобався та запам'ятався мені образ Мирослави. </span>
Це молода дівчина, що рано втратила матір, знала лише любов і турботу батька — Тугара Вовка. Можливо, саме тому Мирославі до вподоби «чоловічі» інтереси — приміром, полювання на ведмедя: «батько, щоб розважити свою самоту, брав її всюди з собою... привчив її владати рицарською зброєю, зносити всякі невигоди і сміло стояти в небезпеках. ... Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною: ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем...» Згодом ми довідуємося, що героїня має неабияку силу характеру: зрозумівши, що її батько — зрадник, залишає його й воює проти нього та монголів разом із тухольською громадою. Дівчина просить Захара Беркута прийняти її за дочку.
Мирослава змальована Франком як казкова лісова принцеса, незвичайна та дивовижна.Можна зробити висновок, що для Мирослави головне — бути вірною собі, діяти так, <span>підказують сумління й серце. Увесь час вона серед вояків - тухольців: приносить Захару Беркуту звістку про сина, передає його поради, бере активну участь у боротьбі з ворогами, навчає тухольців робити метавки, лікує поранених. Не дивно, що саме така дівчина покохала відчайдушного й сміливого Максима, Захарового сина. Вона зізнається йому в коханні, клянеться у вірності. Навіть коли Максим опинився в полоні, Мирослава, ризикуючи, йде до ворожого табору, пропонує хлопцю тікати, а сама хоче залишитися замість нього. Доля виявилася прихильною до закоханих: вони з гідністю переносять усі випробування та єднаються в пару. </span>
Їх син навчився мистецтву у свого батька ,а доброзичливості , чесності та хорошим манерами у Євеліни .Батьки сильно допомогали йому у житті .
Чверть на сьому, п'ятнадцять хвилин сьомої, шість годин п'ятнадцять хвилин