Кожна людина має свій шлях у житті, шлях радостей і печалей, турбот і піклувань, любові і розчарування, шлях вічності і шлях скінченності. Кожен шукає в житті собі друга, партнера, того, хто здатний зрозуміти, розділити радощі та печалі. Усі ми прагнемо любові, прагнемо любити і хочемо, щоб любили нас, а для цього потрібен об’єкт нашої любові. Саме це штовхає нас шукати ту єдину (єдиного), котра стане втіленням наших мрій і сподівань.
Більшість людей можуть сказати, що вони закохувались, але чи любили - це вже інше питання. Любов і закоханість, що ж це таке? Коли ми юні, то так часто плутаємо ці кардинально різні поняття. От, наприклад, молодий хлопець познайомився з дівчиною, а вона виявилась не тільки красива, а й розумна, не тільки розумна, а й добра, весела, кмітлива, така, що й словами не передати. Загалом: « Я її люблю». Пройшов місяць ( в кожного свій термін), а вони вже й дивитись одне на одного не хочуть. В чому тут справа? «Любов ніколи не минає» ( 1Кор 13), а це минуло, отже, - це не любов. Закоханість входить до розряду почуттів, на кшталт, гнів, сум, радість, вони, як феєрверк, скоро загоряються, але дуже часто так само скоро затухають. Тому не обманюймо себе, це ще далеко не любов, хоча і може нею стати. Закоханість - це володіти (брати): «Вона мені сподобалась, я хочу, щоб вона була моя». Такий підхід нагадує похід до супермаркету: «Яке ж молоко вибрати, о, це гарне з вигляду, візьму і вип’ю, а пакет викину». Так ми іноді сприймаємо людей. Любов ж - це дар (давати).
Тож все-таки чому ця «любов», як думав хлопець, пройшла? Бо з’явились певні труднощі, іншими словами, страждання, де треба не тільки брати, а й щось давати. Страждання вбиває закоханість; любов вміщує його. Закоханість легка, але вона спустошує; любов важка, але вона наповнює. Тому й не треба розкидатись словом «любов», бо сказати «я тебе люблю» займає кілька секунд, а показати як - ціле життя! Закоханість відрізняється від любові так само, як марновірства відрізняються від віри, як відрізняється абітурієнт ВУЗу від сформованого фахівця, як лотерейний квиток відрізняється від автомобіля, що розігрується, як дощ відрізняється від річки, як графіт відрізняється від алмазу, як вогонь феєрверку від вогню доменної печі.
Націоналіст.
Вірний, справедливий
Любить, захищає, оберігає.
Саме патріоти змінюють свою країну.
Патріотизм.
«Ще не вмерла України і слава, і воля, Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля. Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці. Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці. Приспів: Душу й тіло ми положим за нашу свободу, І покажем, що ми, браття, козацького роду»
Проблема служіння народові в
історичній повісті О. Назарука
"Роксолана"
Все на світі можна вибирати, сину.
Вибрати не можна лише Батьківщину.
В. Симоненко
Повість "Роксолана" писалася упродовж
кількох років — з 1918 по 1926 pp.
Головні герої повісті — Сулейман
Величний і дівчина-русинка Настя
Лісовські, дочка О Луки. Ці історичні
постаті жили на переломі Середньовіччя
й Нових часів. Український народ, на
думку істориків, переживав у цей час
найглибший занепад. Державність його
була зруйновано, він (народ) був
безпросвітною темною масою, яка в
тяжкій неволі коротала свій вік. І,
можливо, говорить О. Назарук, "на знак
того, що в українському народові все
ще криються великі здібності, Божа
воля видвигнула в тім часі одну жінку
як найбільшу жіночу постать світової
історії тієї епохи. Османська імперія
була багатою державою. Сулейман
Величний царствував 46 років. Мав
величезну армію (100 000 війська, 300
воєнних кораблів).
Після вступу на престол у війні проти
Угорщини ствердив себе здібним
вождем і ворогом християнського світу.
Здобув Бєлгород, воював з Австрією (у
тім поході йому товаришила його жінка
Роксолана, опустошив берег Італії.
Доходи його виносили біля 500
мільйонів аспрів щорічно. Дослідники
стверджують, що "силі його не було
рівня в цілім тодішнім світі". Мав
твердий характер, був відважний,
розумний і справедливий, даного слова
завжди дотримував. Любив молитву. Не
підлягав нікому, окрім Ель Хуррем.
Ця історична довідка допоможе нам
зрозуміти проблеми, які автор порушує
в повісті. Найбільш глибоко, на мій
погляд, розроблена у творі проблема
служіння народові. Розглянемо її на
прикладі окремих уривків.
До кімнати Хуррем зайшов монах літ
понад п'ятдесят. Поблагословив її
знаком хреста і заговорив рідною
мовою про справу, близьку рідній
(український) землі! Молода дівчина
знітилася: "Як вона, бідна невольниця,
може помогти рідному краєві, з котрого
вийшла, й народові, котрий мучився
там. Слухала уважно Івана, а в голові
снувалися думки. Сулейман, якого так
щиро покохала, володар трьох світів, є
ворогом правовірного люду, його
пращури руйнували українські церкви...
Чи можна це прощати? Важко, дуже
важко! Адже часто бачить окровавлені
голови людські. Дівчина згадала
Спасителя, який дав душі людини
свобідну волю вибору між добром і
злом, між вірністю і ламанням її. І тим
зробив ту душу подібною до себе. Якщо
Спаситель своє життя "во ім'я
царствування добра" поклав на вівтар,
то, може вона, Настя, дочка о. Луки
Лісовського — пароха при церкві св.
Духа — теж зможе віддати своє життя
заради спасіння народу, припинення
воєн, збереження православ'я?! Монах
сказав, що Мати Божа Воротарниця
прощає всі гріхи, окрім одного гріха
супротив мужа, а цей гріх прощає
церква Божа "по словам Христовим".
А ось другий уривок. Діалог між Настею
й Сулейманом. На запитання Сулеймана,
що вона зробила б, якби стала
володаркою всіх його земель, дівчина-
невільниця відповіла: "Я б будувала,
багато будувала б!".
Відповідала поважно, але так
переконливо, ніби він уже обіцяв гроші
на ті будови. Що ж мріяла залишити тут,
на далекій від України землі, полонянка?
Кухню для убогих, лічницю, купелевий
дім, школи для хлопців, бібліотеку, дім
для божевільних, мечеть.
Сулейман був вражений. Вона виростала
в його очах на дійсну султанку, і він
заговорив: "Ти маєш не тільки великий
розум, але й дуже добре серце, що не
забуваєш людей з країни, з якої
походиш".
Роксолана свою місію вбачала в тому,
щоб допомогти кожному незалежно від
національності її слуги ніколи не минали
ні греків, ні вірменів, ні італійців, ні
поляк, ні інших слов'ян. Усім роздавали
милостиню. Служба Хуррей уже
впізнавала її земляків, яких відпускали
на волю за її просьбою, і цим бідним
людям теж роздавала милостиню. "А
вони рідним словом подяку султанці
складали і сльозами прощали,
піднесеними руками благословляли".
Мати при зустрічі з дочкою розповіла
про свої митарства і про те, що
радувало материне серце.
Двоє людей-євреїв, які погодилися
організувати зустріч матері з дочкою,
так відгукнулися про Роксолану: "Файна,
дуже файна! біла, золоте волосся, сині
очі, подовжасте обличчя, малі руки, як у
дитини, і добре серце має, бо як іде, то
не минає бідних, навіть наших,
жидівських, хоч ми інша віра... Її карету
письмами закидають... А її слуги письма
збирають... Найменше письмо, навіть
подерте розглядають... Із-під землі
винного добувають, а невинному
допоможуть. Велику людяність Ель
Хуррем продемонструвала при зустрічі з
Сулейманом після приїзду матері.
Слухав чоловік кохану дружину, радів за
її добрі вчинки: "...о моя мила Хуррем,...
довго будеш прикладом і взірцем всім
дітям правовірним мослемів, як мають
шанувати своїх батьків і матерів!"
Хто ж вона, Роксолана? За змістом
написано твору може бути такий
висновок: Ель Хуррем розумна, добра
жінка, яка своїми вчинками довела, що
людина, де б вона не перебувала,
повинна залишатися людиною,
віддавати себе на службу людям різних
віросповідань, любити свою
Батьківщину, свій народ, шанувати його
культуру та традиції.
